Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

аж не могли настачити. Брат і мати прибігали з усе новими пачками старих газет і листків і стосами кидали їх на долівку. А я сидів посеред усіх тих паперів, засліплений блиском, з очима, сповненими вибухів, ракет, кольорів — і малював. Я малював у поспіху та паніці, косо-криво, поверх задрукованих і записаних сторінок. Мої кольорові олівці так і літали в натхненні по колонках нечитабельних текстів, бігли геніальними завитками й карколомними зиґзаґами, зненацька зав’язуючись в анаграми візій, ребуси світлистих осяянь і знову розплутуючись у порожні та сліпі блискавиці, що шукали стежок натхнення.

О, ці просвітлені малюнки, що виростали наче з-під чужої руки! О прозоросте кольорів і тіней! Як часто й досі, по стількох роках, я знаходжу їх уві сні на споді старих шухляд лискучими і свіжими, ніби ранок, просяклими першою росою дня — фігури, пейзажі, обличчя!

О, ці відтінки блакиті, що заморожували дихання запорою страху, о, зеленіші за здивування відтінки зелені, о, прелюди і цвірчання кольорів, щойно передчутих, щойно покликаних назвати себе самих!

Чому тоді я розтринькав їх у надмірній безтурботності з такою недоречною легковажністю? Чому дозволяв сусідам, перекидаючи, нищити всі ті стоси малюнків? Вони забирали їх цілими оберемками. До яких лиш домів не заблукали, по яких смітниках не розлазилися вони у той час! Аделя обклеїла ними стіни кухні, й та стала просвітлено-кольоровою — так, наче вночі за вікном нападало снігу.

Те малювання було сповнене жорстокості, прикрих несподіванок і напастей. Коли я сидів напнутий, мов лук, нерухомий і принишклий на чатах, а навколо мене у сонці яскраво палахкотіли папери, вистачало, щоб малюнок, пришпилений моїм олівцем, учинив найменший натяк на втечу. Моя рука, вся засмикана новими рефлексами й відрухами, відразу ж кидалася на нього з котячою злістю і, ставши чужою, хижою, здичавілою, блискавично загризала дивака, який щойно намагався вирватись із-під олівця. І лише тоді вона знову опускалася над папером, коли мертві й непорушні рештки розкладали на поверхні зошита, мов у гербарії, свою фантастичну барвисту анатомію.

То було вбивче полювання, боротьба не на життя, а на смерть. Хто б відрізнив у ній нападника від напастованого, в цьому клубку, що бризкав люттю, у сплетінні, переповненому вищанням і жахом! Бувало, що моя рука двічі або й тричі кидалася стрибати, щоб лише десь на четвертій чи п’ятій сторінці накрити жертву. Не раз вона кричала з болю та розпачу в лещатах і щипцях тих дивотворів, які звивалися під моїм скальпелем.

З кожною годиною напливало все більше видінь, вони товклися і штовхалися, нагромаджувались у затори — аж певного дня всі дороги та стежки зароїлися й потекли походами, і вся країна розрослася навсібіч мандрівками, розбіглася витягнутими парадами — нескінченними прощами тварин і бестій.

Як у Ноєві дні, текли ті кольорові походи, річки шерсті та грив, розхвильовані хребти і хвости, голови, що без кінця кивали в такт із ходою[106].

Моя кімната була кордоном і заставою. Тут вони спинялись, юрмилися, благально бекаючи. Тут крутились і тривожно-дико тупцювали на місці — горбаті й рогаті створіння, запнуті в усі одежі та обладунки зоології, налякані самі собою, сполохані власним маскарадом, вони вражено поглипували крізь отвори у своїх волохатих шкурах і жалісно мукали з-під своїх масок, мов позатикані кляпами.

Невже вони чекали, що я знайду для них назви і розкрию загадку, що її самі не розуміли? Або питали мене про своє ім’я, щоб увійти в нього й заповнити своєю сутністю? Так і лізли ті дивні мармизи, потвори зі знаком запитання, потвори на виріст, тож я мусив аж кричати на них і відганяти руками.

Вони задкували, похиливши голову і позираючи з-під лоба, губилися самі в собі, поверталися, розпускаючись у безіменний хаос, у звалище форм. Скільки хребтів, горбатих і випростаних, пропхалося тоді під моєю долонею, скільки лобів пролізло під нею з оксамитною ніжністю!

Саме тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. Це було те неясне, що не могло поміститися в їхньому житті, дика й настирлива примха, нерозумна і сліпа впертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхнього єства, вище голови, і раптово пробившись на світло, застигла в намацальну тверду матерію. Там набувала дикої, непередбачуваної та неймовірної форми, закручена фантастичною арабескою, незримою для їхніх же очей і дивовижною, в невідоме число, під жахом якого вони жили[107]. Я збагнув, чому ці тварини настільки схильні до несвідомої й дикої паніки, до полохливого шаленства: втягнуті у своє божевілля, вони ніяк не могли вив’язатися зі сплетіння тих рогів, з-поміж яких вони, похиливши голову, сумно й дико дивилися на світ, немов визираючи якогось просвітку поміж тими розгалуженнями. Ці рогаті тварини були жахливо зневолені і зі смутком та безсиллям носили на голові стигму своєї помилки.

Проте ще незрозуміліші були коти. Їхня досконалість непокоїла. Замкнуті в точній зграбності своїх тіл, вони були безпомильними й не знали відхилень. На хвилину лише зійшовши вниз, до дна свого єства, вони завмирали у своєму м’якому хутрі, загрозливо і врочисто поважніли, їхні ж очі круглявішали, мов місяці, втягуючи зір у свої вогнисті жолоби. Але вже за мить, викинуті на берег, на поверхню, вони позіхали всією нікчемністю — розчаровані й позбавлені ілюзій.

В їхньому житті, сповненому закритої в собі самій краси, не було місця жодній альтернативі. Знудьговані в цій досконалій в’язниці без виходу, огорнуті спліном, вони муркотіли у зморщену губу з виразом безпідставної жорстокості на дещо розширеній складками усміху морді. Нижче прослизали тихцем куниці, тхори і лиси — тварини-злодюги, істоти з недобрим сумлінням. Підступами, обманом та інтригами вони дорвалися до свого місця в бутті всупереч намірам творіння і, переслідувані ненавистю, загрожені, вічно на чатах, вічно в неспокої за оте своє місце, жагуче любили своє украдене, сховане по норах існування, готові жертвувати кожним шматком своїх тіл на його захист.

Нарешті пройшли всі, і в моїй кімнаті запанувала тиша. Я знову почав малювати, занурений у свої зшитки, що дихали блиском. Вікно було відчинене, й на підвіконному виступі тріпотіли під весняним вітром горлиці й сизарі. Нахиляючи голову, показували у профіль округле скляне око, якесь наче здивоване і летюче. Дні стали м’якими, опалевими і просвітленими, іноді ж — перлистими, сповненими солодкої мли.

Настали великодні свята, і батьки поїхали на тиждень до моєї заміжньої сестри. Я лишався в помешканні сам на сам зі своїми видіннями. Аделя щодня приносила мені сніданки й обіди. Я не зауважував миті, коли вона спинялася на порозі, святково вдягнута,