Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

ліжко так сильно і по-чоловічому нестримно, наче ти була йому винна за всіх жінок, яких він міг мати, та не схотів. Звідки це в нього? І якщо природа справді наділила його цим умінням та силою, обікравши при цьому інших чоловіків, то чому він обрав саме тебе?..

— Я кохаю тебе, — наче у відповідь, раптом чуєш жагучий, хрипкувато-низький шепіт Аль Пачіно із «Адвоката диявола».

І ти кохаєш його. І знаєш, що він це знає.

Піддавшись прадавньо-первісному заклику-інстинкту, що озвався із найдальших глибин твого єства, ти обхопила стрункими ногами дужі, натреновані м’язи його тіла. Відчула на собі його вагу. А потім твою запаморочену свідомість прострелило раптовою блискавкою болю. Різкого, справжнього і глибокого. На диво, ти виявляєшся незайманою. На диво — бо навіть Влад того не сподівався. Ти дражнила його з умінням і принадливістю досвідченої жінки, що знала силу своїх чар. А сама й на крок досі не підпустила до себе жодного чоловіка…

І гаряча нуртуюча кров, що, струменіючи, закипала у його жилах, завадила останньої миті прочитати оту таємницю, що мало не вихлюпнулась із блакиті твоїх очей просто до його ніг. Він завмирає у тобі. Його очі в напівтемряві стрічаються з твоїми. Але ти не хочеш, аби цей біль припинявся, і ваші бажання зливаються у велетенське і всепоглинаюче — одне. Гостре і відточене, як лезо ножа, бажання. Зрештою, щось від диявола оселяється й у твоєму шалено калатаючому серці, що от-от ладне зупинитися. Ти чуєш його у собі гарячими пульсуючими поштовхами, котрі переростають у несамовите прискорення і зриваються на крик, який своєю чергою сплітається-зливається з твоїми нічим не стримуваними зізнаннями у його ім’я.

Ти втрачаєш свідомість. А за кілька хвилин приходиш до тями від того, що Влад повільно вкриває поцілунками твоє обличчя, шию, потім опускається нижче, і коли на твоєму тілі не лишається жодного сантиметра, непозначеного доторком його губ, він неспішно входить у тебе. Ти жагуче піддаєшся йому назустріч. І якби тієї миті здригнувся і запався у провалля кам’яних віків увесь світ, ви, двійко знавіснілих од першої пристрасті коханців, навряд чи оте помітили б.

Спинилися лише на світанку, коли перший скрадений промінь сонця заграв у твоєму сплутаному волоссі і вже несила було дихати, не те що кохатися. Отак і заснули в обіймах одне одного. Більше між вами не лишилося жодної таємниці. Принаймні так вам обом хотілося думати.

6

За кілька днів, що без сліду згоріли у полум’ї невситимо-закоханої пристрасті, ви подали заяву до загсу, купили тобі весільну сукню та винайняли квартиру. Картини Влада добре продавалися, тож квартира виявилась просторою студією з панорамними вікнами та залитою сонячним промінням майстернею на горішньому поверсі — саме такою, про яку мріяв Влад, а сукня — з найтоншого шовку-мережива від Oskar De La Renta — саме такою, про яку мріяла ти. Шлюбну ніч вирішили провести в тому самому п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері для молодят із виходом на дах — звідти, як ви вже мали нагоду переконатися, відкривається просто-таки неймовірний краєвид на місто і найяскравіше сяють зірки. На весільну подорож ви собі загадали жагуче незбагненну Африку — з’ясувалося, кожен із вас поодинці давно вже мріяв ступити на гарячий пісок тамтешнього узбережжя. Потім — довічно закоханий Париж і, може, прадавні маєтки-замки найславетніших володарів світу.

Владові батьки знетямилися від люті. Енн Марі Скотт перейшла на їхній бік. Та вам було байдуже. У ті дні ви були просто непристойно щасливі. І вам то й навіть на думку не спадало, що може бути інакше.

…Непрохано підкралася осінь — час повернення до університету. Над філософією ви з Владом сиділи разом. Цілісіньку ніч. Перед іспитом. Ти читала й переказувала йому кожен розділ, намагаючись спростити, наскільки можливо, дурні, суперечливі й заплутані тези. І коли ти вивчила їх вздовж і впоперек, Влад тільки-тільки починав розуміти ази. Однак іспит ви склали. Спочатку він («задовільно»), а потім і ти — навмисне приховала свої знання і теж отримала знакове «задовільно». Влад, звісно, розлютився, та вищий бал видавався тобі рівноцінним зраді.

А потім університетським містечком поповзли чутки. Щойно вони дісталися високого кабінету ректора, Влада відрахували з університету. Без попередження. Наступного дня й ти забрала свої документи. За рік до отримання диплома про вищу освіту. Дівчата-однокурсниці знову назвали тебе безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, аби відмовитися від усього заради ТАКОГО ХЛОПЦЯ? Щоправда, у словосполучення ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ вкладалося тепер дещо інше значення, про гілки та родинне дерево, треба сказати, більше не йшлося. Ти так само відіслала їх куди подалі. Разом з усіма на світі словосполученнями, гілками й деревами.

Отоді Влад розлютився по-справжньому. Ви навіть два дні не розмовляли, аж доки випадково не помирилися в ліжку. Потім ти швиденько знайшла у якомусь видавництві роботу коректора на півдня, закінчила експрес-курси медсестер і зовсім не вважала, що йдеш на якусь там самопожертву. Коли Владові ставало недобре (зазвичай після телефонних суперечок з батьками), ти колола йому призначені лікарем препарати (нейролептики, антидепресанти та антиконвульсанти переважно) і довго-довго тримала його в обіймах, міцно притискаючи до себе, аж доки напад минався.

На розмови з тобою терпіння у його батьків бракувало. Бо щоразу (коли ти випадково брала слухавку) ваші словесні баталії зводилися приблизно до такої оказії (головну арію виконує мати; татко — бек-вокал):

ВОНИ: Якого біса ти з’явилася? Дівчата його не цікавлять!

ТИ: А хто ж, коли ваша ласка? Хлопці?

ВОНИ (пафосно і велично): Його цікавить живопис. І все. А тут — ти. Що, як з тобою він не зможе більше малювати?..

ТИ: Я — натурниця. Що інше можна зі мною робити, окрім як малювати? Принаймні ваш син тільки малював (розбещено-хтива пауза). До певного часу.

ВОНИ (обурено): Шльондра ти, а не натурниця! І як тільки він вирішив з тобою одружитися?! Та ви не зможете жити разом. Він — особливий, а ти — звичайна. Ти зруйнуєш його!

ТИ: Для цього він має батьків.

Все. Ні в чому не винна телефонна слухавка озивається короткими роздратованими гудками. Ти вдоволено посміхаєшся. Все.

І тобі не було страшно. Бо потім ви з Владом могли цілу ніч поспіль ганятися одне за одним майстернею, бризкатися фарбами і кохатися, а зі стіни навпроти на вас дивилася картина — твій персональний янгол-охоронець, і ти вірила, що вона нізащо в світі не дозволить, аби з вами обома сталося щось моторошно-невиправне.

Десь у ті дні в поле твого зору