Люко Дашвар - Мати все

кухні. Його ніхто ніколи не займав. Тут у ванній кімнаті й досі висить Лідин рушник, у передпокої нудьгують без Ліди її капці. А її кімната…

Згадала – потьмяніла. Оце залишитися б ночувати – і де спати? Ліжка Лідиного нема більше: нові меблі нову дівчину чекають.

– Ангеліно, чуєш? – прошепотіла. – Я сьогодні у вас лишуся.

– І де спатимеш? – запитала нянька.

– Не спатиму. Біля Платона в кріслі посиджу…

Нянька головою закивала, мовляв, гарно придумала.

– Платосик тебе весь час згадує… Іди до нього. Либонь, уже прокинувся.

Ліда на годинник глянула – десята вечора.

– І давно спить?

– О! Знайшла крайню! – здивувалася Ангеліна. – Іветта Андріївна наказала опівдні дві пігулки дати… Платосик десь о першій пообідав… Ну і заснув…

– Господи… – Ліда відсунула чашку, заспішила до брата. – І хіба ті пошуки… Та дівчина… варті того, щоби пригнічувати все живе, що ще лишилося?!.

– Лідусю! А Платосик у нас – ще той партизан… – нянька човгала за Лідою, доповідала. – Матінка твоя його питала, чи ти приходила, так він збрехав. От хрест святий – збрехав. Сказав, що ти йому вві сні ввижаєшся…

– Ну й добре, – похмуро відказала Ліда. – Може, це переконає маму і вона врешті припинить безглуздий карантин.

…Платон лежав нерухомо, ніби задерев’янів. Очі в стелю.

– Тохо… Привіт, братику, – Ліда присіла на край ліжка. – Не спиш?

– Лідо, я теж повинен зробити три справи? – спокійно, ніби розмова точиться не першу годину, запитав Платон.

– Про що ти, Тохо?

– Я мужчина? – поворушився. Сів на ліжку, відкинув волосся з лоба, глянув на сестру.

– Так, – відповіла обережно. Насторожилася: куди заведе логічний ланцюжок Платонових думок?

– Значить, я теж повинен зробити три справи у житті?

– А… Он ти про що! Збудувати дім, посадити дерево…

– …Народити сина. Так?

– Ну… Мабуть. Проте… Це стосується звичайних мужчин, а ти…

– Знаю. Я надзвичайний.

– Так…

– А скільки будинків, дерев і синів вимагають від надзвичайних мужчин? Інші надзвичайні скільки будинків будують? А дерев – цілий ліс? А синів – арміями? Приклади є?

– Може, пошукати в Інтернеті… – вона безпорадно.

– Інтернет – найбезсистемніша система. Мені більше подобаються книжки…

Ліда вчепилася за останні слова. Як добре, що розмову можна досить легко перевести в інше русло.

– До речі. Я нещодавно читала одну книжку… Уявляєш… Учені ніяк не могли зрозуміти, як древні єгиптяни з багатотонних плит складали велетенські піраміди… Це і тепер, маючи новітні технології, неможливо… Ну, і різні версії були… І що зниклі атланти руку приклали, й інопланетяни…

– Геополімерний бетон? – сказав Платон.

– Ти знав? – здивувалася Ліда.

– Ні. Здогадався.

– Як?! Тобто… Ти сам здогадався?

Платон зазирнув Ліді в очі.

– Лідо… А в жінок є три справи?

– Що? – збентежилася. – У жінок? Ну, дітей народжувати, мабуть… Що ж іще?

– Для жінок визначено чіткий перелік справ? От у тебе, Лідо, які три справи?…

«Ти, мама, Стас! – закружляло в Лідиній голові. – Ні! Мама, Стас, Платон. Ні! Стас, мама, Платон… Ні! Я, Стас і… Ні! До чого тут я? Мама! Мати – все, а потім…»

– Я саме намагаюся з цим розібратися… Щоб не дарма жити… – прошепотіла непевно.

– Даремних життів не буває, – мовив Платон. Гукнув: – Ангеліно!

Нянька так швидко виникла на порозі, ніби увесь цей час чатувала за дверима.

– Що, дитино? Либонь, їсти захотів?

– Ангеліно. Які в тебе три справи?

– Три справи? Оце насмішив? У мене тих справ – з ранку до ночі. Ти їстимеш? Давай, серденьку! Разом із сестричкою. А? Я млинців насмажила…

До півночі за столом товклися, млинці наминали, словами кидалися, все розходитися не хотіли. Нянька куняла, та не йшла.

– Лідусю, давай я тобі, дитино, у вітальні на диван хоч ковдру кину?

– Лідо, не лягай у вітальні, – сказав Платон. – Поспи на моєму ліжку. А я сяду в крісло і стерегтиму твій сон, як ти робила раніше.

– Раніше? – знітилася. Невже докоряє? – Я і тепер можу…

– Добре, – погодився. Пішов до своєї кімнати.

Ліда слідом.

– А давай не спати, Лідо, – раптом запропонував брат. – Давай, як у дитинстві… Пам’ятаєш? Розглядати хмари.

Ще б пак! То була найперша забавка – носами у віконне скло, очі в небо. І вигадувати, якою чудернацькою химерою хмаринка за мить стане.

Поприставляли крісла до вікна, повсідалися, задерли ноги на підвіконня… Дивилися в чорне небо.

– Ми схожі на героїв вестернів… – іронічно всміхнулася Ліда.

– …Чи просто невихованих бовдурів! – серйозно додав Платон.

– Ну і що? Мені добре.

– Мені теж, – погодився брат. – І нічого, що хмар не видно. Правда ж?

– Так…

Перед світанком, коли Лідині очі злипалися, а Платон і досі спокійно дивився в небо, брат сказав:

– Мама повертається…

– Зрозуміло, – мляво відповіла напівсонна Ліда.

«От і помилився ти, Тохо! – подумала. – Мама посеред ночі ніколи не поверталася. А наша мама звичок не змінює: краще переночує в готелі, ніж поночі їхати».

Юркова «шкода» дотяглась до столиці на п’яту ранку. Іветта побажала таксисту відремонтувати автівку, пересіла до першого раннього «грака» й о пів на шосту власним ключем відімкнула двері квартири на Подолі. Перше, що побачила, – Лідині чобітки в передпокої.

Завмерла. Тільки брова вигнулася. Твій порядок тільки там, де ти є? Варто було поїхати…

Тихо ввійшла до вітальні: Ангеліна спала на дивані, ніби й не існувало її персонального двадцятиметрового простору, де ікон більше, ніж квіточок на шпалерах. Твій порядок без тебе – ілюзія?

Кинула на підлогу важку дорожню сумку, підійшла до прочинених дверей синової кімнати, обережно зазирнула й заклякла: у кріслах біля вікна сиділи Платон і Ліда. Позадирали ноги на підвіконня, дивились у небо. «Дарма я заборонила Лідочці навідуватися до Платона, – констатувала. – Помилка. Лялька ніколи не замінить сестри. Платонові без Лідочки погано, а їй, мабуть, не краще. Дарма я…»

– Мамо! Це ти? – запитав Платон. Не озирнувся. Наче перевіряв власну інтуїцію.

– Доброго ранку, Платоне, – сказала Іветта від дверей.

Ліда враз очуняла, смикнулася, перелякано озирнулася.

– Матусю?…

– Доброго ранку, Лідочко, – Іветта м’яко всміхнулася, і Ліда перелякалася ще більше. Підхопилася.

– Матусю, я все поясню…

– Зайве, Лідочко, – Іветта бентежила дочку незвично м’яким голосом. – Усе добре.

– Чаю? Що? – заметушилася Ліда. – Давай чаю тобі зігрію. Ванну? Ти ж бо замерзла.

…Чай. Руки тремтять. Очі бігають. Зараз… Зараз мама на неї весь свій гнів вихлюпне. То при Платонові не можна, а тут, на кухні…

– Вибач, матусю…

– Я так вдячна тобі, Лідочко.

Вдячна? Здивувалася, а запитати не сміє. І руки ті ніяк не вгамувати.

– Добре, мамо… Чай… Ти пий. Я з тобою посиджу.

Дзелень – чашка на тарілочку. Цукор. Тут десь! Ангеліна, певно, в інше