Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Побуджено, повитягувано коні й повози, а кавалери сплять собі далі. Тепер час і їх спровадити в зимову ніч, але з ними важче впоратися, не те що з калікуватими кіньми і хисткими старими повозами. Вони дужі, зухвалі, небезпечні люди, загартовані незчисленними пригодами. Вони готові боронитися до загину, їх нелегко силоміць постягати з постелі й повиводити до коней, що мають відвезти їх геть з Екебю.

Майориха наказує підпалити скирту соломи поблизу, щоб відблиск вогню збудив кавалерів.!

— Солома моя, весь Екебю мій, — каже вона. А як скирта займається, немов свічка, майориха вигукує: — Тепер будіть їх!

Одначе кавалери міцно сплять за замкненими дверима, і хоч уся челядь кричить: «Пожежа! Пожежа!» — вони не чують.

Важкий ковальський молот гупає в двері, а кавалери сплять. Тверда снігова куля розбиває шибку й відскакує від завіси над ліжком, а кавалери сплять. Їм сниться, що вродлива дівчина кидає їм хустину, сняться оплески за спущеною завісою, сниться веселий сміх і гучний галас нічного бенкету. Хіба якби стрельнути їм з гармати над вухом чи облити крижаною водою, то, може, вони повставали б.

Кавалери накланялись, натанцювались, награлись і наспівалися. П’яні, стомлені до краю, вони поринули в сон, глибокий, мов смерть.

В тому благословенному сні-їхній порятунок. Челяді починає здаватися небезпечною тиша в кавалерському крилі. А що, як кавалери вже звідти повилазили й пішли шукати допомоги? Що, як вони принишкли за вікном чи за дверима, тримають пальця на гачку рушниці й ладні стрельнути в кожного, хто до них поткнеться? То хитрі люди, войовничі, щось та означає ця тиша! Хто ж повірить, що вони дадуть заскочити себе зненацька, як ведмідь у барлозі?

Челядь водно гукає: «Пожежа!» — та все дарма.

Майориха бачить, що ніхто не має відваги, біжить сама сходами нагору, висаджує двері й кричить:

— Пожежа!

Цей голос краще діє на слух кавалерів, ніж крик челяді. Звиклі слухатись його, кавалери, всі дванадцятеро, схоплюються з ліжок, а побачивши заграву, хапають одяг і кидаються сходами на подвір’я.

Та біля виходу стоїть довготелесий коваль і два дужі мірошникові челядники. Кавалерів тут чекає велика ганьба. Тільки-но котрий опуститься вниз, його хапають, кидають на землю, в’яжуть за руки й за ноги, а тоді несуть до повоза — кожного до його власного.

Ніхто не втік, усіх спіймано. Зв’язано й суворого полковника Беренкройца, і дужого капітана Крістіана Берга, і філософа дядька Ебергарда. Схоплено навіть нездоланного, безстрашного Єсту Берлінга. Майорисі пощастило. Вона дужча за всіх кавалерів разом.

Жалко дивитися на них, пов’язаних, на старих, трухлявих повозах. Вони похнюпили голови, понуро зиркають спідлоба в безсилому гніві, і подвір’я здригається від прокльонів.

Майориха ходить від одного до іншого.

— Присягнися, — каже вона, — що більше не повернешся до Екебю!

— Тю на тебе, відьмо!

— Присягнись, а то я кину тебе зв’язаного назад до того кишла й ти згориш, бо цієї ночі я дощенту спалю кавалерське крило!

— Не посмієш!

— Я не посмію? Хіба Екебю не моє? Ах ти ледащо! Гадаєш, я забула, як ти глузував з мене на вулиці? Думаєш, я б оце не підпалила залюбки ваше кишло, щоб ви погоріли всі до одного? Чи ти. хоч пальцем кивнув на захист, коли мене виганяли з дому? Ну, присягайся!

Майориха дивилася грізно, хоч, мабуть, удавала сердитішу, ніж була насправді. А що навколо стояло повно челяді з сокирами в руках, то кавалерам довелось присягатися, щоб не дійшлося до ще більшого лиха.

Потім майориха звеліла повиносити з кавалерського крила їхнє вбрання і скрині та порозв’язувати їм руки. Нарешті вона дала кавалерам у руки віжки.

А тим часом Мар’яна встигла добігти до Ше. Майор завжди підводився вдосвіта і був уже вдягнений, коли з’явилась дівчина. Вона зустріла його на подвір’ї: він саме відніс своїм ведмедям сніданок. Без зайвих слів майор вернувся до ведмедів, понадівав їм намордники і поспішився з ними до Екебю.

Мар’яна трохи віддалік рушила за ним. Дівчина мало не падала з утоми. Та ось вона побачила заграву пожежі і перелякалася до смерті.

Що ж це за ніч? Чоловік б’є дружину і лишає свою дитину замерзати перед порогом. А тепер ще майориха спалить своїх ворогів, і старий майор напустить ведмедів на власну челядь?

Мар’яна перемогла втому, поминула майора і кинулась бігти до Екебю.

Вона чимало його випередила. Опинившись на подвір’ї, дівчина проштовхалася крізь челядь, що оточувала майориху, стала віч-на-віч із нею і якомога голосніше гукнула:

— Майор іде, майор іде з ведмедями!

Челядь стривожилася. Всі звели очі на майориху.

— Це ти його покликала? — спитала майориха дівчину.

— Тікайте! — гукнула та ще голосніше. — На бога, тікайте! Я не знаю, що майор хоче робити, але він веде з собою ведмедів!

Челядь і далі мовчки дивилася на майориху.

— Дякую вам за поміч, діти мої, — спокійно звернулася вона до них. — Усе, що тут сталося цієї ночі, так уряджено, що нікого не звинуватять і не скривдять. Ідіть тепер додому! Я не хочу, щоб хтось із моїх людей став убивцею чи жертвою вбивства. Розходьтеся.

Люди все ще стояли.

Майориха обернулася до Мар’яни й сказала:

— Я знаю, що ти закохана. І чиниш, як підказує тобі шалена любов. Хай же ніколи не настане такий день, щоб ти побачила, як руйнується й занепадає твій дім, і нічого не могла вдіяти! Дай боже, щоб ти завше панувала над своїм язиком і рукою, коли гнів засліпить твою душу! Ходімо, любі діти, — повела вона далі, вже звертаючись до челяді. —Хай тепер господь береже Екебю, а я йду до своєї матері. О Мар’яно, коли до тебе вернеться ясна думка і здоровий глузд, коли від Екебю лишиться сама руїна і край застогне в недолі, згадай, що ти вчинила цієї ночі, і поспішися людям на допомогу!

І майориха пішла з Екебю, а вся челядь рушила за нею.

Коли майор прибув до двору, то не знайшов там жодної живої душі, крім Мар’яни і валки запряжених повозів, довгої, понурої валки, бо коні були нікчемні, повози так само, і їхні власники теж не кращі. Мало кого життя так понівечило, як їх.

Мар’яна ходила й розв’язувала кавалерів. Дівчина бачила, як вони кусають губи і відводять очі. Ніколи їм ще не було так соромно, зроду вони не зазнали такої ганьби.

— Мені було не легше, як я кілька годин тому стояла навколішки на ганку в Б’єрне, — мовила Мар’яна.

Та я, любі читачі,