Агата Крісті - Гра дзеркал

— Підозрюваний номер два — це Алекс Рестарік, який був сам-один у своєму автомобілі, десь між будкою воротаря й будинком і чомусь дуже довго долав цю відстань.

— Маєте когось іще? — міс Марпл із цікавістю нахилилася вперед і не забула додати: — Вельми люб'язно з вашою боку розповісти мені про все.

— Це не люб'язність, — сказав інспектор Кері. — Мені потрібна ваша допомога. Але ви влучили в саму точку, коли запитали: «Маєте когось іще?» Бо тут я залежу від вас. Ви були у Великій Залі учора ввечері, і ви можете мені сказати, хто з неї виходив…

— Так, так, я могла б вам сказаги… Але чи зможу? Розумієте, обставини…

— Ви хочете сказати, що всі ви напружено дослухалися до сварки, яка відбувалася за дверима кабінету містера Сероколда?

Міс Марпл енергійно кивнула.

— Так, бо ми всі, як ви можете зрозуміти, були тоді дуже налякані. Містер Лоусон, здавалося, — і не тільки здавалося — геть збожеволів. Крім місіс Сероколд, яка, схоже, зберігала цілковитий спокій, ми всі боялися за містера Сероколда. Лоусон кричав і обкладав його жахливою лайкою, — ми все чули дуже виразно, — а крім того, майже всі лампочки в залі погасли, й за таких обставин помітити там щось іще було важко.

— Тобто ви хочете сказати, що поки розігрувалася та сцена, хто завгодно міг вислизнути із зали, пройти коридором, застрелити містера Гульбрандсена й непомітно повернутися назад?

— Я думаю, це було можливо.

— А ви можете про когось сказати напевне, що ця людина залишалася у Великій Залі протягом усього часу?

Міс Марпл замислилася.

— Я можу стверджувати, що місіс Сероколд там залишалася, бо я спостерігала за нею. Вона сиділа дуже близько до дверей кабінету й жодного разу не підвелася зі свого стільця. Я тоді була дуже здивована, як вона могла залишатися такою спокійною.

— А що інші?

— Міс Белвер вийшла, — але я думаю, я майже певна, — це було вже після того як пролунав постріл. Місіс Стріт? Не знаю. Вона сиділа позад мене, і я її не бачила. Джіна була навпроти, біля далекого вікна. Я думаю, вона залишалася там весь час, але, звичайно ж, не можу сказати з певністю. Стівен сидів за фортепіано. Він перестав грати, коли сварка стала надто запеклою…

— Ми не повинні прив'язувати себе до того часу, коли пролунав постріл, — сказав інспектор Кері. — Це трюк, відомий дуже давно. Вистрелити, щоб зафіксувати час злочину й зафіксувати його неправильно. Якби міс Белвер могла влаштувати щось подібне (версія притягнута за вуха, але ніколи не можна ні в чому бути певним), тоді вона могла також відкрито вийти із зали вже після того, як усі почули постріл. Ні, ми не можемо будувати свої гіпотези, посилаючись на постріл. Наш період обмежується тим часом, коли Кристіан Гульбрандсен покинув залу, й тією хвилиною, коли міс Белвер знайшла його мертвим, і ми можемо виключити лише тих людей, котрі не мали нагоди вчинити злочин протягом цього часового проміжку. Такими людьми були Льюїс Сероколд і молодий Едгар у кабінеті та місіс Сероколд у залі. Нам дуже не пощастило, звичайно, що Гульбрандсена було вбито саме в той вечір, коли сталася та сутичка між містером Сероколдом і молодим Лоусоном.

— Не пощастило, гадаєте? — пробурмотіла міс Марпл.

— А ви іншої думки?

— Я подумала, — тихо проказала міс Марпл, — що все це могло бути підлаштовано.

— Яким чином?

— Знаєте, усі дивуються, чому Едгар Лоусон так несподівано повернувся до свого колишнього стану. Він мав дивний комплекс — чи як воно там у них називається — вважати, що має знаменитого батька. Вінстон Черчілль, чи віконт Монтгомері, чи будь-хто інший могли претендувати на роль його батьків у тому стані, в якому він був. Його батьком міг стати будь-який славетний чоловік, що спадав йому на думку. Але припустімо, хтось заклав би йому в голову, що Льюїс Сероколд — його справжній батько, що це Льюїс Сероколд його переслідував — що він насправді має право стати законним власником Стоунігейтса. У своєму слабкому психічному стані він прийняв би цю ідею, довів би себе до шаленства й рано чи пізно влаштував би сцену, яку улаштував. І яким би це стало чудовим прикриттям для злочинця! Кожен би зосередив усю свою увагу на небезпечній ситуації, що розвивалася б — а надто в тому випадку, якби хтось здогадався підсунути знавіснілому хлопцеві револьвер.

— Так, так. І револьвер, про який ідеться, був револьвером Волтера Хада.

— О, так, — сказала міс Марпл. — Я про це думала. Але ви ж розумієте, Волтер дуже небалакучий і не схильний ні з ким спілкуватися, він похмурий і брутальний, але я не думаю, що він дурний.

— То ви не думаєте, що то був Волтер?

— Я думаю, кожен відчув би велику полегкість, якби то був Волтер. Бо він чужинець, хоч би як неделікатно це звучало.

— А як щодо його дружини? — запитав нспектор Кері. — Вона теж відчула б полегкість?

Міс Марпл не відповіла. Вона думала про Джіну й Стівена Рестаріка, які стояли поруч, коли вона побачила їх відразу по своєму приїзді. І вона пригадала також, як погляд Алекса Рестаріка відразу прикипів до Джіни, коли він увійшов до зали вчора ввечері. А сама Джіна? Кому віддає вона перевагу?

II

Через дві години інспектор Кері відхилився назад на своєму стільці, потягнувся й зітхнув.

— Дуже добре, — сказав він. — Ми багатьох відсіяли.

Сержант Лейк погодився з ним.

— Слуги відпадають, — сказав він. — Вони всі були разом протягом критичного періоду, ті, які тут ночують. Ті, хто тут не живе, уже пішли додому.

Кері кивнув. Голова йому боліла від перевтоми.

Він уже опитав фізіотерапевтів, учительський персонал, і тих, кого він назвав подумки «двома молодими каторжниками», чия черга вечеряти з родиною припала на той вечір. Їхні розповіді цілком збігалися. Він мав усі підстави їх відсіяти. Їхні дії та їхні звички були колективними. Самотніх душ серед них не було. Це допомагало встановлювати незаперечні алібі. Kepi відклав насамкінець розмову з доктором Мейверіком, який, наскільки він міг судити, був головною особою в керівному персоналі Інституту.

— А тепер покличте його, Лейку.

Молодий лікар, який здавався досить екстравагантним за своїм пенсне, увійшов швидкою ходою, акуратний і елегантно вдягнений.

Мейверік підтвердив свідчення свого персоналу й погодився з висновками інспектора. Мури Коледжу були непроникні, охорона надійна, і смерть Кристіана Гульбрандсена ніяк не можна було приписати «молодим пацієнтам», як, сам того не помітивши, назвав їх Кері — так його загіпнотизувала палка