Роджер Желязни - Знак Єдинорога

повіки і скрипнув зубами. Нічого не зрозуміло. Я розумів, що був близький до шоку, що кров скупчується всередині, а потім стікає. Але все ж спробував змусити себе мислити чітко. Це було нелегкою справою.

Моє ліжко. Прокидаючись, ви завжди знаєте, що лежите у власному ліжку. Навіть коли свідомість ще не включилося. Так воно і було зі мною, але все ж…

Я придушив бажання чхнути, бо відчув, що просто порвуся навпіл. Довелося стиснути ніздрі і почати дихати через рот, коротко і уривчасто. Я не знав, що зі мною. На смак, на запах, на дотик я відчував навколо себе пил.

Лоскотати в носі перестало, я відкрив очі і раптом зрозумів, де перебуваю. Я не розумів, як я опинився тут і чому, але я знову був у будинку, який ніколи більше не чекав побачити.

Я опустив праву руку, сперся на неї, підвівся.

Спальня в моєму будинку. Старому будинку. Будинку, який належав мені давним-давно, коли я ще був Карлом Корі. Мене повернули в Відображення, в той світ, де я провів роки заслання. В кімнаті було повно пилу. Ліжко не заправлялася з тих самих пір, як я спав на ньому в останній раз, а з тих пір пройшло більше п'яти років. Я знав, в якому стані знаходиться будинок, тому що всього лише кілька тижнів тому заглядав сюди. Я ще трохи підвівся, насилу перекинув ноги через край ліжка, зісковзнув на підлогу. Потім знову скоцюрбився і сіл. Було дуже боляче.

Хоча поки мені не погрожували подальші замаху, я знав, що цього мало. Мені була необхідна допомога, а я був не в змозі допомогти сам собі. Я навіть не уявляв, чи надовго мені вистачить сил не втрачати свідомості. Тому мені потрібно було встати і вийти з дому. Телефон, звичайно, відключений. Будинків поблизу немає. Доведеться спуститися до дороги. Я похмуро згадав, що побудував тут будинок саме тому, що по цій дорозі рідко хто-небудь їздив. Я люблю самотність, іноді, принаймні.

Правою рукою я підтяг до себе подушку і стягнув з неї наволочку, вивернув навиворіт і спробував скласти її, плюнув на цю справу, зім'яв її, сунув під сорочку і притиснув до рани. Потім я довго сидів непорушно, тримаючи наволочку на животі. Все це вимагало величезних зусиль. Я виявив, що біль не дозволяє мені глибоко зітхнути.

Через деякий час я потягнув до себе другу подушку, поклав її на коліна і почекав, поки вона сама не вивалиться з наволочки. Я збирався махати цією наволочкою проїжджаючим автомобілям, тому що, як завжди, був одягнений в чорне. Але коли я спробував засунути її за пояс, мою увагу привернуло дивне поводження самої подушки. Вона ще не долетіла до підлоги. Я випустив її, її нічого не тримало, подушка падала, але дуже повільно, ніби уві сні.

Я згадав, як падали ключі, які я впустив біля порога в свої апартаменти. Я згадав про свій ненавмисний ривок на сходах, який так здивував Рендома. Я згадав слова Фіони про Камінь, якийвсе ще висів у мене на шиї, пульсуючи тепер в такт з биттям у мене в боці. Мабуть, він врятував мені життя, поки що, принаймні. Так, якщо Фіона не помилилася, так воно і було. Коли вбивця завдав мені удару, Камінь допоміг мені виграти мить, якої мені вистачило, щоб повернутися і викинути руку. Можливо, він також і переніс мене сюди. Але про все це я подумаю іншим разом. якщо у мене буде час на цей інший раз. А зараз, якщо Фіона не помилилася, Камінь треба зняти. Та й мені пора було ворушитися.

Я засунув другий наволочку за пояс і спробував встати, тримаючись за край ліжка. порожній номер! Занадто боляче, і голова йде обертом. Я знову опустився на підлогу, насилу зберігаючи свідомість. Я відпочив і потім повільно поповз. Поповзом, повзучи…

Головний вхід, як я згадав, був забитий наглухо. Що ж, виберемося через задні двері.

Я добрався до дверей спальні і зупинився, спершись на одвірок. Під час відпочинку я зняв з шиї Самоцвіт і обмотав його навколо кисті. потрібно було десь заховати його, але мій кабінет з сейфом знаходився надто далеко. Крім того, за мною залишався кривавий слід. Будь-хто, хто виявить його, напевно зацікавиться вмістом сейфа, і без труднощів знайде і відкриє його. А у мене не було ні часу, ні сил…

Я вибрався із спальні і дістався до задніх дверей. Для того, щоб відкрити їх, мені довелося піднятися і напружити всі сили. Я зробив це, попередньо відпочивши, і в цьому була моя помилка.

Я прокинувся, лежачи на порозі. Ніч була холодна, хмари закривали майже все небо. Сильний вітер шумів у гіллі над двориком. На моїй викинутій.

Я підвівся на руках і виповз назовні. Снігу виявилося дюйми на два. Крижане повітря допомогло мені прийти в себе. Майже з панічним жахом я зрозумів, наскільки затуманений був мій розум під час подорожі зі спальні. У будь-яку секунду я міг втратити свідомість.

Не зволікаючи ні секунди я поповз до дальнього кута будинку. По дорозі туди я відхилився від курсу, підповз до купи компосту, розрив її, опустив Камінь в ямку і закрив її кущем сухої трави, вирваним із купи. Закидавши схованку снігом, я поповз далі.

За рогом вітру не було. Я повз вниз по пологому схилу. По дорозі я ще не раз відпочивав. Щойно мимо проїхала машина, і я бачив, як зникли вдалині її задні фари. Інших машин не спостерігалося.

Я знову поповз далі. Кристалики льоду обпалювали обличчя, коліна промокли наскрізь і горіли від холоду. Двір мого будинку спочатку поступово, а потім різко, спускався до дороги. Ярдів за сто правіше була западина, де водії зазвичай гальмували. Мені здавалося, що якщо хто-небудь буде їхати звідти, то я буду перебувати у світлі фар на кілька секунд довше — одна з дрібних зачіпок, за які завжди хапається розум, коли справи погані. Аспірин для почуттів. Тричі зупинившись для відпочинку, я спустився на узбіччя, підповз до великого валуна з номером мого будинку. Я всівся на нього і притулився спиною до насипу. Витягнувши другу наволочку, я поклав її собі на коліна. Я чекав, відчуваючи, як затуманюється свідомість. Здається, я кілька разів вимикався і знову приходив до тями. Всякий раз, піймавши себе на цьому, я намагався навести в думках хоч якийсь порядок, обдумати все що відбулося в світлі того, що сталося нещодавно, знайти якісь заходи, щоб забезпечити