Дені Дідро - Жак-фаталіст

бездушні молитви, читані там, хоч одного шеляга, поданого бідному зі співчуття? Чи може Бог схвалювати самотництво людини, яку він створив громадською? Чи може Бог дозволяти зухвалі обітниці людині, яку він створив такою непостійною, нетривалою? Чи може цих обітниць, противних загальному прагненню природи, додержати цілком хто-небудь, крім зле зорганізованих істот, у яких зародки пристрастів загинули і яких по праву можна було б помістити серед потвор, якби наші знання дозволяли нам унутрішню будову людини бачити так само легко й добре, як її зовнішню форму? Чи завмирають тваринні функції від усіх тих жалобних церемоній, що їх виконують при вступі в послушенство та чернецтво, коли чоловіка або жінку віддають у монастир, занапащаючи їх назавжди. Чи не збуджується в них, навпаки, у тиші, спонуці й неробстві сила, невідома мирянам, захопленим безліччю розваг? Де ще побачить хто голови, опановані нечистими примарами, що їх переслідують і непокоять? Де ще побачимо глибоку нудьгу, блідість, охлялість, усі ці симптоми заскнілої і виснаженої природи? Де ще ночі тривожать зойки, а дні стікають безпричинними слізьми, що ллються від невідомого смутку? Де ще природа, обурена примусом, до якого вона не створена, ламає поставлені їй перепони, шаленіє, призводить життєві сили до розладу, що проти нього вже немає засобу? Де ще туга й злість понищили всі громадські прикмети? Де ще немає ні батька, ні брата, ні сестри, ні родича, ні друга? Де ще людина, вважаючи себе лише за хвилинну й минущу істоту, ставиться до найголовніших світських зв'язків, як мандрівець до пересічних речей — без прихильності? Де, як не в цій обітниці, поселилися ненависть, огида й марення? Де, як не тут, місце рабству й деспотизму? Де ніколи не вгасає лють? Де жевріють у тиші всі пристрасті? Де осередок жорстокості й цікавості?

«Історія цих притулків не знає, — казав потім пан Манурі у своїй захисній промові, а в іншому місці додавав: — Дати обітницю бідності — це зобов'язатися під присягою бути ледарем і злодієм; дати обітницю чесноті — це пообіцяти Богові постійно порушувати наймудріший і найважливіший з його законів; дати обітницю покори — це відмовитись від притаманної людської прерогативи — свободи. Додержувати цих обітниць — злочин; не додержувати — присягопорушення. Монастирське життя — життя фанатика й лицеміра».

Одна дівчина попросила в батька дозволу вступити до нас. Батько сказав, що згоден, але дає їй три роки на роздум. Цей наказ видався дівчині, сповненій запалу, суворим, а втім, мусила скоритися. її покликання не схибило, тож вона знову звернулася до батька й сказала йому, що три роки минуло. «Дуже добре, дитино моя, — відповів він. — Я дав три роки, щоб випробувати тебе. Сподіваюсь, і ти даси мені стільки ж років на обміркування». Це видалося ще суворішим. Полилися сльози, але батько був людиною твердою на слові. Через шість років вона вступила до монастиря і взяла постриг. Була вона добра черниця, проста, побожна, ретельна в обов'язках. Але сталося так, що сповідники зловжили її відвертістю і повідомили духовний суд про те, що діється в монастирі. Наші начальниці запідозрили її, замкнули, заборонили ходити до церкви. Вона від того збожеволіла — та й як устояти чиїйсь голові проти переслідів півсотні жінок, що з ранку до вечора дбають про те, щоб вас мучити? Перед тим її матері поставили пастку, яка чудово виявляє монастирську скнарість. Матері цієї самітниці навіяли бажання побувати в монастирі й відвідати доччину келію. Вона звернулась до вікаріїв, і ті задовольнили її клопотання. Вона приїхала, кинулася до келії своєї дитини, але як же здивувалась, коли побачила в ній лише чотири голісінькі стіни! Звідти геть усе винесли. Сподівалися, що чула мати не залишить дочку в такому стані. Справді, вона все облаштувала, одягла у вбрання й білизну й заявила черницям, що вдруге вже до дочки не приїздитиме, бо їй надто дорого коштувала цікавість, і що три-чотири такі відвідини розорять її братів та сестер… Ось як честолюбство й розкіш жертвують частиною родини, щоб решті влаштувати вигіднішу долю; ось де вертеп, куди збувають покидьків суспільства. Скільки матерів, як і моя, спокутують таємний гріх іншим гріхом!

Пан Манурі подав другу заяву, що справила трохи більше враження. Вживали всіх заходів. Я знову запропонувала сестрам, що полишу їм у цілковите й непорушне володіння батьківську спадщину. Був момент, коли позов мій обернувся якнайсприятливіше, і я сподівалась на волю. Тим жорстокіше було розчарування. Справу мою біло розглянуто на суді й програно. Уся громада довідалась про це, тільки я не знала. Зчинили галас, багато хто радів, покотилися балачки, почалися походеньки до настоятельки й черниць одна до одної. Я вся тремтіла, не могла ні сидіти в келії, ні вийти. Не було жадної подруги, до якої я могла б кинутися в обійми… О жорстокий ранок суду! Я хотіла молитися — не могла, ставала навколішки, зосереджувалась, починала молитву та невдовзі думка мимо моєї волі линула до судців. Я бачила їх, чула адвокатів, зверталась до них, уривала свого оборонця, що кепсько, по-моєму, обстоював справу. Нікого із судців я не знала, проте всіляко їх уявляла — тих зичливими, тих лиховісними, тих байдужими.

Після галасу запала глибока тиша. Черниці замовкли. Мені здалося, що їхні голоси в хорі звучать урочистіше, ніж звичайно, щонайменше в тих, хто співав. Дехто не співав зовсім. По віцправі всі розійшлися мовчки. Я переконувала себе, що чекання непокоїть їх так само, як і мене, але після полуцня галас і рух зненацька всюци поновився, я почула стукіт дверей, бігання черниць, шепіт тихих розмов. Припала вухом до дверей, та, мабуть, проходячи повз мене, усі замовкали й ступали навшпиньки. Я відчула, що позов програно, ні хвилини в цьому не сумнівалась. Почала мовчки кружляти по келії, задихалась, не могла плакати, заломила руки над головою, прихилялась чолом до однієї стіни, до другої, хотіла спочити на ліжку, але калатання серця не давало мені заспокоїтися — я виразно чула його стукіт, від нього піднімалася на мені одежа. У такому була я стані, коли мені сказали, що мене питають. Я вийшла, ноги мене не слухались. Та, яка прийшла до мене, була така весела, що це могло означати одне: звістка, принесена мені, могла бути тільки дуже сумною. Проте я пішла. Коло дверей приймальні я раптом зупинилась і кинулась у закуток між двома стінами — не могла стримати себе, а втім увійшла. У приймальні не було нікого. Я чекала. Тому, хто викликав мене, не дали ввійти