Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

витворами впоратися не можете? Те, що мали намір мою експедицію в свої савани одягнути?

ПРЕДСТАВНИК: Скафандри. Ми поспішили.

КАПІТАН: Випередили науку! А поки вона вас дожене, той хлопець у скафандрі посивіє.

ПРЕДСТАВНИК: Ми занадто довго клепали ту річ, щоб подарувати її Джону. Знімемо, не турбуйтеся.

КАПІТАН: За рік? За десять?

(Пауза)

ПРЕДСТАВНИК: Від помилок хто застрахований?

КАПІТАН: Це не помилка. Це філософії вашій кінець! Абсолютний захист. Абсолютна надійність. Від усіх проблем світу — відчуження. Озброїлися ідеями. Філософію взагалі гарно на канапі з пальця висмоктувати. Навигадують гемороїдальні типи дуристики всякої! А хтось за неї платить власною шкірою.

ПРЕДСТАВНИК: Даруйте, хіба ж філософію якісь типи з пальця висмоктують? Вона завжди — втілення потреби. І скафандр наш — втілення потреби. Не більше. Ви думаєте — люди в космос літають тому, що їм зірки подобаються? Аякже. Життя змусило. Жорстоке і невблаганне.

КАПІТАН: Як ваш скафандр.

ПРЕДСТАВНИК: Я дуже банальні речі кажу. Можете сперечатися, звичайно. Але нікуди ми від них не дінемося.

(Ліфт зупиняється)

Ще раз прошу вибачити нас за зірвані випробування. На все добре, капітане.

КАПІТАН: На все добре.

(Кроки стихають, переходять у мелодію пісні)

Чумацький шлях

(пісня до радіовистави «Блискавка»)

вірші Іллі Хоменка

муз. Володимира Фоменка

Ми сьогодні торуємо шлях до зірок,

Та, напевно, в космічній млі!

Наша молодість зникла, відстала на крок

І лишилась в обіймах Землі.

Ми відкриємо грона незнаних світів.

Та між рисками зоряних трас

Старість все ж відшука тіні наших слідів

І зустріне у Всесвіті нас.

Приспів:

Там, за обрієм, тиша холодна живе

І очима сузірь мерехтить.

І у небі відлуння польоту пливе

Крізь прозору і теплу блакить.

Ми запишемо в книгу бажання рядки —

Тільки в інші долоні впадуть

Всі підкорені нами примари-зірки,

Що покликали в зоряну путь.

Ніч глуха навкруги і не згасить снаги

Навіть мрії гарячий ковток.

Межі часу і простору — мов ланцюги

Наших спогадів, снів і зірок.

Приспів:

Орест Темний

ГОСПОДАР СІРОГО ДОМУ

Оповідання-жах

Вже майже десять років, як я не був у Квітучому. І хоч сумління, немов голодна миша, гризе мою душу за те, що не відвідую батьківських могил, — я не в змозі подолати того нелюдського жаху, що спалахує в найпотаємніших глибинах мого єства і холодними чорними мацаками торкається мозку при кожному спогаді про рідне селище. Перед очима щоразу постає моторошна сцена в напівзатопленому льосі… Я нервово здригаюся навіть тоді, коли отримую чергового листа від Штольца — єдиної близької людини на моїй батьківщині, — і єдиної людини, що цілком повірила мені. Втім, не можу уявити, щоб Максим Йосипович поїхав з Квітучого. Ця мужня людина стала в моїх думках немовби духом-захисником рідного селища, в якому й досі блукає зловісна душа кульгавого чаклуна Бальтазара фон Шнее.

Штольц пише мені з німецькою пунктуальністю — один лист щоліта і одну листівку-вітання на Новий рік. Завдяки цьому я знаю все, що сталося у Квітучому після моєї божевільної втечі: те, що вхід до льоху було замуровано, і те, як сусідський хлопчик Василько, несподівано приплівся додому за два дні після моєї втечі, весь у глині і чорному смердючому бруді. Василько нічогісінько не пам’ятав, і коли в міліції йому показували мою фотокартку, впевнено сказав, що не знає такої людини і що ніколи не бував у льосі Сірого Дому. Ще Штольц писав, що невдовзі після того сам спускався в льох (ото смілива людина!) і обстежував його, але нічого не побачив, окрім чорної нерухомої рідини, що, певне, була колись водою. Зате в незатопленій частині пощастило натрапити на деякі цікаві речі, що належать, на його думку, ще скитським часам. В останньому листі Максим Йосипович повідомив, що в селищі відкрито нову церкву, і нема відбою від бажаючих хрестити дітей. Добре, якщо це так, і, звичайно, цікаво було б подивитися на ту церкву, але… від самої думки про поїздку холодний піт вкриває тіло, і ноги відмовляються коритися. Втім, аби ви не гадали, що я просто поганий син, байдужий до пам’яті батьків, відважусь розповісти все із самого початку, і нехай кожен з вас сам запитає себе, чи має він право мене засуджувати.

Тієї осені, ранньої теплої осені 1979 року, я, молодий фахівець з інститутським дипломом у кишені, приїхав у Квітуче на роковини смерті батько. Зупинившись у рідної тітки Параски, батькової сестри, я відпочивав на самоті, віддаючись ностальгічним спогадам. Попереду маячив цілий місяць відпустки, справ особливих не було, з колишніх товаришів по школі в селищі нікого не лишилося, тож я мусив гамувати тугу й ниючий біль втрати за допомогою «дольче фар нієнте».

Я цілоденно блукав широкими брукованими вулицями, обабіч яких підносились на чорних, пофарбованих смолою цоколях старі кремезні кам’яні будинки з червоними череп’яними дахами; годинами стовбичив на одному з численних горбатих містків через глибокий яр, на дні якого шуміла каламутна річечка з турецькою назвою Анчекрак, й впивався червоним золотом кленів, сріблом тополь та химерно забарвленими бензиновими плямами, що спливали за течією. Інколи я тинявся серед вікових дерев, де ми хлопчаками гралися у війну, і замріяно дивився на занедбану водонапірну башту серед парку, яку примхливий будівничий загримував під справжню середньовічну вежу з круглими бійницями та могутніми зубцями. В моїй уяві спалахували численні пригоди дитинства: колись ми полюбляли «штурмувати» цю вежу. От і зараз тут з гамором вовтузилась малеча…

Часом думки мої заглиблювались у безодню минулого — я намагався уявити рідне Квітуче у ті часи, коли воно ще звалося Блюмендорфом, а його чистими брукованими вулицями неквапом ходили, посмоктуючи люльки, худорляві німці в капелюхах, з ціпками та огрядні блакитноокі німкені, чиє біляве волосся ховалося під чепурними чепчиками, а великі робочі руки — під біленькими фартушками.

Так, той самий мудрий німець, що садив картопельку на Січі, садив її і в моєму рідному Блюмендорфі. І виявився, треба сказати, непоганим господарем: все, що робив, — робив добротно й зі смаком. Так і жив собі німецький Блюмендорф серед українських та болгарських селищ, працював із ранку до вечора, ходив до кірхи у неділю, голови не хилив, з сусідами ладив, а згодом… Та це зараз усім відомо, що сталося згодом. В часи мого дитинства про це нічого не знали.

Так, одного чудового вересневого вечора я опинився біля Сірого Дому. Тепер, після того, як я