Ю. Несбе - Нетопир

і з невинною посмішкою, але водій не став морочити собі над цим голову і лише злісно зиркнув, віддаючи здачу.

Харрі вирішив повторити дорогу Інґер у ніч вбивства. Але не тому, що цього не зробили раніше: Леб’є і Юн обійшли всі бари і ресторани за цим маршрутом — ясна річ, безрезультатно. Він пропонував і Ендрю піти з ним, але той сів навпочіпки і сказав, що не хоче марнувати дорогоцінний час, який можна провести перед телевізором.

— Я не жартую, Харрі. Перегляд телевізора додає певності в собі. Коли ти бачиш, які дурники в основному маячать на екрані, то починаєш почувати себе розумним. А вчені з’ясували, що люди, які почувають себе розумними, живуть краще, ніж ті, які вважають себе за дурнів.

Такій логіці Харрі було нічого протиставити, але Ендрю про всяк випадок назвав йому бар на Брідж-роуд, власникові якого можна переказати привіт від Ендрю.

— Навряд чи він тобі чимось зарадить, але хоч би наллє коли за півціни, — сказав Ендрю із задоволеною посмішкою.

Харрі зійшов коло будівлі міської ради і поспішив до Пірмонта. Тут і там стояли високі будинки, снували містяни. І ніхто нічого не розповідав йому про Інґер Холтер. Біля рибного ринку він зайшов до кафе і замовив рогалик із сьомгою й каперсами. З вікна можна було милуватися на міст через Блекуотл-Бей і на Ґліб по той бік бухти. На відкритому місці починали зводити сцену, з плакатів Харрі зрозумів, що це підготовка до дня Австралії, наміченого на наступну неділю. Харрі попросив офіціанта принести каву і заходився воювати із «Сідней морнінґ ґеральд», газетою, в яку можна загорнути кита, а перегортати її — просто мука, особливо якщо дивитися картинки. Але до вечірніх сутінків залишалася ще година, а Харрі хотілося з’ясувати, які тварюки вилазять із Ґліба з настанням темряви.

Власник бару «Крикет» виявився до того ж гордим власником костюма, який носив національний герой Нік Емброуз, коли на початку вісімдесятих Австралія у трьох відбіркових матчах поспіль розбила Англію в крикет.

Костюм висів у рамці за склом прямо над «одноруким бандитом». На іншій стіні красувалися дві біти і м’яч з матчу 1978 року, коли після довгої боротьби Австралія нарешті перемогла Пакистан. Після того як хтось стирив стовпчики від ворітець з матчу в Південній Африці, які висіли просто над вхідними дверима, власник вирішив прикручувати свої скарби, так що один відвідувач ущент розбив легендарний наколінник Вілларда Стонтона, який не зміг відідрати від стіни.

Коли Харрі увійшов до бару і побачив колекцію скарбів і зборище прихильників крикету, з яких, мабуть, складалася тутешня клієнтура, то відразу ж переглянув своє ставлення до крикету як до гри снобів. Гості були вочевидь не тільки що з перукарні, як і Барроуз, що стовбичив за стійкою.

— Evening,[45] — немов бруском по лезу коси брязнув він.

— Tonic, no gin.[46] — Харрі виклав десять доларів і попросив залишити здачу собі.

— Для чайових забагато, а для хабара — замало. — Барроуз помахав купюрою. — Поліцейський?

— Так помітно? — запитав Харрі збентежено.

— Так, хоча говориш ти, як турист.

Барроуз поклав перед ним здачу і відвернувся.

— Я друг Ендрю Кенсинґтона, — сказав Харрі.

Барроуз миттєво обернувся і швиденько згріб здачу.

— Що ж ти відразу не сказав? — промурмотів він.

Барроуз не зміг пригадати, чи чув він що-небудь про Інґер Холтер. Харрі це і так було відомо — з’ясував уже після розмови з Ендрю. Але, як говорив його давній учитель Сімонсен на прізвисько Простріл з поліції Осло, «краще запитувати відразу і багато».

Харрі огледів приміщення.

— Що у вас тут буває?

— Гриль на шпажках і грецький салат, — відказав Барроуз. — Страва дня, сім доларів.

— Вибачте, неточно висловився, — поправився Харрі. — Я хотів сказати: що за люди тут бувають? Що за відвідувачі?

— Рівень нижче середнього, — невесело посміхнувся Барроуз, і ця посмішка краще, ніж будь-що інше, говорила про те, на що перетворилася мрія про власний бар.

— А там сидять завсідники? — Харрі кивнув на п’ятьох хлопців, що потягували пиво в темному кутку.

— Авжеж, звичайно. Тут в основному завсідники. Від особливого напливу туристів ми не страждаємо.

— Ви не проти, якщо я поставлю вашим гостям кілька питань? — сказав Xapрі.

Барроуз зам’явся:

— Ці хлопці — не із зразкових матусиних синочків. Не знаю, як вони заробляють собі на пиво, та й запитувати не збираюся. Але з дев’ятої до четвертої вони не працюють, скажімо так.

— Але ж їм теж не подобається, коли поблизу ґвалтують і душать дівчат? Навіть якщо вони самі не завжди дотримуються закону. Хіба такі злочини не відлякують народ і не шкодять справам, хай там чим би ви торгували?

Барроуз почав нервово протирати склянку.

— На твоєму місці я б усе-таки був обережніший.

Харрі кивнув і повільно пішов до столика в кутку, щоб його встигли розгледіти. Один з хлопців підвівся і схрестив руки, так що на м’язистому передпліччі стало видно татуювання.

— Столик зайнято, blondie.[47]— Голос був хрипкий, ніби вітер гудів у димарі.

— У мене є питання… — почав Харрі, але той похитав головою. — Лишень одне. Хто-небудь знає цього чоловіка, Еванса Вайта?

Харрі дістав фотографію.

До цього ті двоє, що сиділи до нього обличчям, ледве окинули його байдужим, навіть незлобним поглядом. Та коли прозвучало прізвище Вайта, в їхніх очах спалахнув інтерес. Харрі помітив, що засовалися й ті двоє, що сиділи до нього спиною.

— Ніколи про нього не чув, — відповів хрипкий. — У нас тут особиста… розмова, містере. На все добре.

— Гадаю, не стосовно речовин, заборонених австралійськими законами? — спитався Харрі.

Довга пауза. Небезпечна тактика. На голу провокацію йде пише той, у кого є або надійна підтримка, або шляхи до відступу. У Харрі не було ні того, ні іншого. Просто він подумав, що час уже діяти.

Одна потилиця стала підійматися. Вище і вище. Він майже вперся у стелю, потім здоровило повернувся до Харрі лицем — рябим і страшним. Прямі вуса, що звисали з куточків рота, підкреслювали східну зовнішність громила.

— Чинґісхан! Радий тебе бачити! А я гадав, ти помер! — випалив Харрі і простягнув руку.

«Хан» відкрив рота:

— Ти хто?

Його бас прозвучав передсмертним хрипом — будь-яка група, що виступає в стилі death metal, продала б душу за такого вокаліста.

— Я поліцейський і не думаю…

— Ай-ді, — кинув «хан» звідкись з-під стелі.

— Pardon?

— The badge.[48]

Харрі зрозумів, що ситуація вимагає від нього не просто пластикової картки з фотографією з поліції Осло.

— Тобі говорили, що голос у