Пола Хокінс - Дівчина у потягу

Мені кортіло провести ножем по шкірі лише задля того, що відчути щось інше, окрім сорому. Проте я недостатньо хоробра, щоб зважитися на подібне. Починаю писати Тому: пишу та видаляю, пишу та видаляю, намагаюся знайти шляхи, щоб попросити вибачення за все те, що наговорила минулої ночі. Якщо б я мала записувати всі гріхи, за які повинна вибачитися перед Томом, написала б цілу книгу.

Вечір

Тиждень тому, уже майже тиждень минув, як Меґан Гіпвелл вийшла з будинку номер п’ятнадцять по вулиці Бленгейм- роуд і зникла. З того часу її ніхто не бачив. З суботи ані її телефоном, ані банківськими картками не користувалися. Коли я прочитала про це сьогодні вранці в газеті, розплакалася. Зараз мені соромно за власні таємні думки. Меґан не загадка, яку потрібно розв’язати, вона не героїня, яка з’являється в кадрі на початку фільму — вродлива, неземна, ілюзорна. Меґан не нуль, а дійсно жива людина.

Я в потягу, їду додому. Збираюся зустрітися з її чоловіком.

Я мала йому зателефонувати. Що зроблено — те зроблено. Я не могла просто проігнорувати його лист — він би розповів поліції. А якщо б ні? Що б я робила на його місці, якби зі мною зв’язалися незнайомі люди, які запевняли, що володіють інформацією, а потім зникли? Він, мабуть, уже звернувся до поліції. Вони, напевно, очікують на мене, коли я приїду.

Сидячи в потягу, на своєму звичайному місці, хоча і не зовсім, як зазвичай, відчуваю, що стрибаю зі скелі. Таке саме відчуття мене охопило зранку, коли я набирала його номер, немов падала у темряві, не знаючи достеменно, де вдарюся о землю. Він розмовляв зі мною пошепки, ніби в кімнаті був не сам, ніби не хотів, щоб нас підслуховували.

— Ми можемо поговорити особисто? — запитав він. — Віч-на-віч.

— Я… ні. Не думаю…

— Будь ласка!

Секунду я розмірковую, а потім погоджуюся.

— Ви могли би прийти до нас? Не зараз, моя… тут гості. А ввечері? — він продиктував мені адресу, я вдала, що записую.

— Дякую, що зв’язалися зі мною, — промовив він і поклав слухавку.

Розуміла, що сама погодилася з тим, що думка не надто слушна. Що мені відомо про Скотта? Із газет — майже нічого. Що мені відомо завдяки власним спостереженням — не знаю. Про Скотта мені нічого не відомо. Я дещо знаю про Джейсона — якого (доводиться нагадувати собі) насправді не існує. Єдине знаю достеменно — стовідсотково впевнена — що жінка Скотта майже цілий тиждень не з’являється вдома. Мені відомо, що його підозрюють у зникненні Меґан. А також я знаю, бо бачила той поцілунок, що в нього був мотив убити дружину. Певна річ, він сам міг не здогадуватися, що в нього є мотив, але… Ох, зжерла себе середини, розмірковуючи про це, однак чи могла я не скористатися цією можливістю, щоб дістатися їхнього будинку, будинку, за яким я сотні разів спостерігала з потяга, з вулиці? Навіщо? Щоб дістатися вхідних дверей, увійти, сісти на кухні, на веранді, де вони сиділи зазвичай, коли я за ними спостерігала?

Надто спокусливо. Зараз сиджу в потягу, охопивши себе руками, долоні засунула під пахви — руки не припиняють тремтіти, немов у дитини, яка зраділа пригодам. Я настільки зраділа, що в мене виявилася мета, що припинила думати про реальність. Я припинила думати про Меґан.

Тепер думаю про неї невпинно. Маю переконати Скотта, що ми з Меґан були знайомі — трішки, не тісно спілкувалися. Тоді він повірить мені, коли я дам свідчення, що бачила її з іншим чоловіком. Якщо зараз опущуся до брехні, він більше ніколи мені не повірить. Тож я намагаюся пригадати, що означає заскочити у галерею, побалакати з нею за філіжанкою кави. Чи то п’є вона каву взагалі? Ми могли би побалакати про мистецтво, а можливо, про йогу або її чоловіка. Я взагалі не знаюся на мистецтві, ніколи не займалася йогою. У мене немає чоловіка. А Меґан власного чоловіка зрадила.

Пригадую, що сказали про неї реальні подружки: «чарівна, смішна, вродлива, з відкритим серцем». Кохана. Вона зробила помилку. Таке трапляється. Жоден з нас не ідеал.

Анна

Субота, 20 липня 2013 року

Ранок

Еві прокидається ще до шостої. Встаю, прослизаю до дитячої, беру її на руки. Годую, а потім беру її із собою в ліжко.

Коли я прокидаюся пізніше, Тома вже немає поряд, проте я чую його кроки на сходах. Він неголосно та немелодійно співає: «З днем народження тебе, з днем народження тебе…» Я навіть раніше про це не подумала, цілком забула; не думала ні про що — тільки про те, щоб нагодувати мою маленьку дівчинку та знову лягти спати. І сміюся навіть ще до того, як належним чином прокидаюся. Розплющую очі, Еві також посміхається, потім підводжу голову, у ногах стоїть Том із тацею. На ньому мій фартух від Орли Кілі і більше нічого.

— Сніданок у ліжко, імениннице, — поздоровляє він. Ставить тацю на край ліжка, нахиляється та цілує мене.

Відкриваю подарунки. Отримую красивий срібний браслет із оніксом від Еві, чорну шовкову коротку нічну сорочку та трусики до пари — від Тома, я не припиняю посміхатися. Він забирається в ліжко, Еві лежить між нами. Пальчиками вона міцно тримається за його вказівний палець, а я тримаю її ідеальну рожеву п’ятку і відчуваю, як у грудях розриваються феєрверки. Неможливо відчувати стільки любові.

Трохи пізніше, коли Еві стає нудно лежати, я беру її на руки, і ми спускаємося донизу, даючи Тому можливість ще трохи поспати. Він на це заслуговує. Я трохи прибираю. Ласую кавою надворі, дивлюся, як повз грохотять напівпорожні вагони, і думаю про обід. Надто спекотно — надто спекотно для чогось смаженого, проте однаково смажитиму м’ясо, бо Том любить ростбіф, після можна з’їсти морозива, щоб охолодитися. Мені просто потрібно вискочити, купити «Мерло» — вино, яке він вподобає, тож збираю Еві, пристьобую пасками безпеки у візочку, і ми рушаємо до магазину.

Всі казали мені, що я збожеволіла, коли погодилася переїхати до будинку Тома. Проте тоді всі також вважали мене божевільною через те, що зв’язалася з одруженим чоловіком, не кажучи про те, що в цього одруженого чоловіка дружина з нестабільною психікою, і я довела, що вони всі помилялися. Незважаючи на всі неприємності, що вона чинить, Томі з Еві того варті. Але вони мали рацію щодо будинку. У такі дні, як сьогодні, коли сяє