Світлана Талан - Купеля

Ті взяли покази свідків — відпочивальників біля річки та самого потерпілого, і металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

Була найдовша ніч у її житті, коли вона мало не збожеволіла. Софійка вимірювала кроками тісне приміщення, яке давило на неї з усіх боків, і цей прес вона відчувала не лише фізично, він мало не розчавив її морально. Усі думки вдома, де залишився на самоті дідусь Андрій. Він уже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Учора вперше самостійно вийшов на ґанок та заявив, що дівчина повинна дотримати свого слова і їхати до Сашка. Софійка при денному світлі роздивилася дідуся і про себе відзначила, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно, але потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді з часом усе буде гаразд.

У задушливому, сумному приміщенні серед глухої ночі дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену автівку, тож одразу прибігла побачити все на власні очі, — розмірковувала Соня. — А це значить, що зайде до хати та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що в діда знову станеться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться марними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона час від часу втрачала над собою контроль і починала ридати та схлипувати. А ніч як вічність — довга, нескінченна, як Усесвіт. Коли нарешті настав ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій, нездоровий, оманний. Соня відчувала, що ще трішки — і вона не витримає, полишить це життя, бо вже дуже стомилася. Стомилася жити, щодня, щогодини боротися за життя. Непомітно на зміну спокою прийшла апатія. Соня прилягла на дерев’яний поміст, який слугував ліжком, стомлено заплющила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, — думала вона. — Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася в тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Її милий, коханий, найкращий у світі чоловік лагідно усміхався, простягав до неї руки.

— Я стомилася. Я більше не можу так жити. Просто не хочу, — прошепотіла дівчина.

Вираз обличчя коханого змінився, він став сумним.

— А як же я, Сонечко? Як наше кохання?

— Буду благати зорі забрати нашу любов у вічність…

— Ти потрібна мені, Сонечко. Мені погано без тебе. Допоможи мені, — долинув до неї звідкілясь здалеку знайомий до болю голос.

— Коханий, не йди! Зачекай! — скрикнула Соня та підхопилася з місця.

Дівчина озирнулася. Навколо нікого не було. Лише одна вона — самотня та схвильована за металевими дверима в чотирьох стінах із маленьким віконечком із ґратами. Соня тяжко зітхнула, але тепер знала напевне: за своє життя під сонцем вона буде боротися до кінця, чіплятися за нього зубами, руками, здирати нігті до крові, до болю, як колись на Майдані в Києві.

Розділ 27

Здається, усе сходилося та було схоже на правду. Друзі Стася були свідками, як знехтувана, оскаженіла від нерозділеного кохання сільська дівчина облила бензином та спалила джип. Усі хлопці дали свідчення у відділку. Дівчини не мала свідків, але свою провину заперечувала. Стась, здається, теж був не в доброму гуморі. Він став тихий, не огризався батькові та був засмучений від того, що залишився без автівки. Але щось тут було не так, і Андрій Андрійович це відчував нутром. Він дуже багато працював із різними людьми та іноді, попри всі незаперечні докази, інтуїтивно відчував невинність людини. Будучи депутатом уже не один рік, спілкувався з багатьма людьми. Бувало, що звернеться людина по допомогу, а він відмовляв, бо відчував, що вона лукавить. Андрій Андрійович знав, від кого взяти хабаря, а від кого ні. Якби не міг відрізняти щирість та хитрість від правди, то вже давно втратив би і посаду, і посвідчення…

Зараз він чітко відчував брехню. Нею несло, нестерпно смерділо від Стася та його так званих друзів. Хоча й шкода було порушувати відносний спокій у домі, прокурор вирішив докопатися до істини. Тим паче він знав, що затишшя буває завжди перед бурею. Андрій Андрійович, щоб розвіяти всі сумніви, вирішив сам зустрітися із затриманою дівчиною й вислухати її версію нічної пригоди.

Прокурор постукав у двері кабінету № 2, де в цей час слідчий брав свідчення в дівчини, та, не чекаючи дозволу ввійти, за звичкою широко розчинив перед собою двері. Андрій Андрійович закляк на місці та мало не випустив від несподіванки з рук чорну шкіряну теку. Перед ним за столом, навпроти слідчого, сиділа рудоволоса молода жінка. Та сама жінка, яку він бачив один раз у житті багато років тому, але запам’ятав назавжди. Це вона покинула маленького Стася в пологовому будинку!

Андрій Андрійович кілька хвилин перебував у стані оціпеніння, коли паралізовані не лише м’язи тіла, а й здатність мислити.

«Маячня, — була його перша думка, коли він трохи опанував себе. — Минуло майже двадцять років, а цій дівчині зараз десь стільки ж».

Прокурор попрохав слідчого залишити його тет-а-тет із затриманою. Дівчина дивилася йому прямо у вічі. Були в тому погляді й одчайдушність, і глибокий смуток, і жага до життя та надія одночасно.

— Я хочу знати всю правду, — сказав Андрій Андрійович, сідаючи навпроти Соні.

— Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, — сказала Софійка та сумно усміхнулася.

— Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.

— Про що мені розказати? З чого починати?

— З анкетних даних.

— Агафонова Софія Андріївна, — почала Соня стомлено.

Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович уже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки вмить сплуталися в липке павутиння. Те саме прізвище, по батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?

— Хто твої батьки? — запитав прокурор глухим, низьким голосом, якого й сам не пізнав.

— Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…

— А мати? Батько? Вони є в тебе?

— Звичайно, кожна людина має батьків. Мати мене записала по батькові Андріївною, бо так звати мого діда, її батька. А хто мій батько? — Дівчина знизала плечима. — Напевне, вона й сама достеменно не знає.

— З ким… ти зростала? — ледве вичавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми стиснули горло.

— Скільки себе пам’ятаю, поруч зі мною завжди був дідусь.

Андрій Андрійович не