Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

class="p1">— Гаразд. — Я показав побілілою від холоду й тремтячою рукою на вхід до підземного переходу. — У вас десять хвилин. Ходімо.

Ми перебралися на протилежний бік Соборної, піднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли порожні. Бармен сонно привітався з нами з-за стійки, я пробурчав «доброго ранку» у відповідь і провів американців углиб зали, подалі від вікон на Соборну. Ми розсілися на П-подібному темно-фіолетовому дивані, висока спинка якого повністю ховала нас від решти кав’ярні. Ліза Джин замовила салат «Мікс із сьомги» та пляшку мінеральної води, Ґарет Джонсон попросив каву з молоком і круасан, а я обмежився імбирним чаєм.

Не чекаючи, доки принесуть замовлення, Ліза Торнтон узялася до справи:

— Ви знаєте, хто такий Маріо Таярані?

Я заперечно мотнув головою.

— Ні.

— Серхіо Вігліоне? — Ґарет Джонсон зняв окуляри й втупився в мене. Його очі виявилися балухатими, водянисто-багряними, схожими на достиглі вишні.

— Пробачте, вперше чую ці імена.

Ліза та Ґарет перезирнулися. Я спідлоба стежив за ними, і, судячи з пісних виразів облич, зрозумів, що відповідь їм не сподобалася. Не повірили. Але чому? Чому, чорт забирай, вони гадають, що я маю знати чуваків із прізвищами, як в італійських мафіозі? Звідкіля? І що їм узагалі потрібно? Я саме намірився про це запитати, коли Ліза Джин сухо проказала:

— Гаразд. — Американка відкрила пластикову теку-дипломат, залишену в кутку дивана, витягла з неї аркуш паперу, всіяний дрібними друкованими літерами, оглянула його, після чого згорнула, сховавши більшу частину тексту, й виклала на стіл переді мною. Я міг бачити лиш один, верхній рядок. — Це ваша домашня адреса.

Я не второпав, чи запитувала Ліза Джин, чи стверджувала, але, глипнувши на аркуш, повільно кивнув. Здавалося, наче чиясь холодна рука вчепилася в мої нутрощі. Там справді проступала моя адреса:

GRUSHEVSKOGO STR., 40/235, 33023 RIVNE, UKRAINE.

Я глибоко вдихнув, але не зміг погамувати тремтіння рук. Шатенка протинала мене поглядом із протилежного боку стола й мовчала, начебто очікувала на щось, так, ніби я повинен був — ні сіло ні впало — ляснути себе по лобі й вигукнути: «А точно, згадав, хто такий Вігліоне». Я теж не озивався.

Ліза Джин дістала з кишені iPhone 6-ї серії, поклацала по ньому й повернула до мене:

— А це ваша електронна скринька.

Після ночі в кімнаті з кільканадцятьма миготливими моніторами, які ні на мить не вимикали, очі відмовлялися фокусуватися, тож я мусив примружитися, щоб розгледіти e-mail на екрані смартфона.

— Так, — я вдруге кивнув.

Що за фігня?!

Увесь екран iPhon’а займало вікно невідомого поштового клієнта — розділ Inbox, «Вхідні» — з переліком отриманих листів. Останній, тобто найвищий у списку лист, мав заголовок TAYARANI DELIVERY — саме так, великими літерами, — а праворуч від теми, у стовпчику From, стояла адреса відправника — miro.belinksy@gmail.com. Моя електронна скринька. Я зиркнув поверх простягнутого iPhon’а на американку. Її очі невідчепно стежили за моїм обличчям. Я спохмурнів. Оскільки Торнтон показувала лист зі свого мобільного телефона, то це означає, що той надійшов на її скриньку або на скриньку, до якої вона має доступ. Але я ніколи нічого не писав Лізі Джин Торнтон! І тим більше не міг нічого написати про якогось Таярані та його доставку, бо вперше почув про нього хвилину тому!

— Це якась нісенітниця, — перелякано блимаючи, сказав я. — Я цього не писав. Не надсилав цього листа.

— Кому, крім вас, відкрито доступ до вашого поштового клієнта?

— Та нікому… здається. Що в тому листі?

Американка вдала, що не почула запитання, й дістала з теки ще кілька аркушів.

— Де ви були в середу, 27 травня, о… — вона зазирнула в записи, потім повернула голову до напарника: — Яка різниця в часі між Вашингтоном і Києвом?

Ґарет Джонсон дивився у вікно повз моє вухо:

— Сім годин.

— Уперед? Назад?

— Уперед.

— Е… отже, де ви були в середу, 27 травня, о десятій вечора. Чи, якщо точніше, о 22:05?

Я наморщив лоба, пригадуючи.

— Середа… це… стривайте, — я затараторив: — Це минула середа? На роботі. У ніч із середи на четвер я був у офісі Zoom Support. Того дня моя зміна почалась о 21:00. Зрозуміло, я не пам’ятаю, з ким спілкувався о 22:05, але я сидів на робочому місці. Усі розмови записують, і ви легко…

Торнтон знову мене перебила:

— Мене не цікавить, з ким ви говорили в цей час у кол-центрі. Мене цікавить, чи перебували ви в цей час у себе вдома.

— Ні. Точно ні. І це легко перевірити.

— Добре. Тоді хто був?

Цього разу напружуватись не довелося: якщо ніч із середи на четвер я провів у кол-центрі, то вдома сиділа Єва з Теодором.

— Моя дружина… та мій малолітній син.

— Хто ваша дружина? Ким вона працює?

Це вже занадто.

— Стоп! — я відкинувся на спинку дивана й виставив руки долонями вперед. Почувався, наче пілот, який відчайдушно намагається відновити контроль над літаком, що валиться у плоский штопор. — Пригальмуйте! Давайте ви спершу поясните, що сталося, а тоді розпитуватимете, чим займається моя дружина.

Офіціантка принесла замовлення. Ліза Торнтон почекала, доки дівчина відійде, потім двічі торкнулася пальцем екрана смартфона, що лежав поміж нами на столі, й повернула його до мене. Я побачив той самий лист — із темою TAYARANI DELIVERY — тепер уже відкритий.

— У середу, 27 травня, о 22:05 за київським часом із вашої електронної скриньки на публічний e-mail Вашингтонського відділення ФБР надіслали лист із попередженням.

Я краєм ока зиркнув на iPhone — на рядок із вказівкою отримувача:

WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV

— Попередженням про що?

— Про наміри колумбійського ультраправого бойовика Маріо Таярані та підконтрольного йому злочинного угрупування Los Rastrojos[18] переправити до США велику партію кокаїну та кокаїнової пасти. Більшість наркотиків із Колумбії потрапляє до США так званими «атлантичними каналами» — через Орландо, Нью-Йорк чи Бостон, а вже звідти розповсюджується країною. У листі йшлося про доправлення незвичним шляхом — через Тихий океан — від західного берега Колумбії до східного узбережжя Каліфорнійського півострова, де один із мексиканських наркокартелів мав прийняти вантаж і сушею перевезти його до США.

— Е… я… — я не стримався та криво посміхнувся. На мить зринули думки про розіграш. Ну, що за дурня? Які наркокартелі? Але потому страх і непевність знову стиснули горло. Я не розумів, чого від мене хочуть.

Ліза продовжила:

— Лист, що надійшов із вашої адреси, містить не просто попередження. У ньому детально описано маршрут доправлення вантажу, тип судна, яким заплановано його перевозити, чисельність людей, що складають супровід,