Вахтанг Кебуладзе - Чарунки долі

Утім, насильство, за влучним виразом Ганни Арендт, може зруйнувати владу, але ніколи не може її замінити. Концтабір — це простір насильства, а не влади.

Радикалів — байдуже, лівих чи правих, чи то комуністів, чи то нацистів і фашистів — від лібералів відрізняє нерозуміння відмінності між владою і насильством. Для комуністичної ідеології типово ототожнювати поняття влади і насильства. Принаймні, починаючи з роботи Леніна «Держава і революція», в цій традиції державу однозначно розглядають як апарат насильства. Одному з розділів цього твору він навіть дає назву «Держава — знаряддя експлуатації пригніченого класу». Відтак держава постає як зло. Це зло може бути необхідним як «диктатура пролетаріату», на шляху до звільнення від будь-якої держави взагалі, а отже, від влади як такої. Проте незаперечним визнається те, що будь-які владні стосунки зумовлюють насильство. Така начебто гуманістична критична позиція щодо природи влади, з іншого боку, легітимує необмежене насильство. Адже якщо суспільство ще потребує держави, то вона неодмінно має практикувати насильство. І тут спрацьовує інфернальна формула: що гірше, то краще. Що вищий рівень насильства, то швидше він приведе до подолання будь-якої форми влади, а отже, насильства взагалі. Праві, натомість, обожнюють державну владу. При цьому байдуже, чи вважають вони її справді даною від Бога, як це стверджують різноманітні теократичні концепції, чи розглядають її як вищий продукт природної еволюції, найдосконаліше утворення, що виникає в природно-історичному процесі. Ліві вважають будь-яку державну владу насильством і прагнуть знищити її насильницьким шляхом, праві вважають будь-яку державну владу насильством, а отже, свідомо застосовують насильство для підтримки державної влади. Обидва шляхи ведуть до знищення влади як прояву сили суспільства, знесилення суспільства і, зрештою, до масового вбивства людей як прояву необмеженого насильства, що завжди є ознакою слабкого суспільства. У такому суспільстві людина втрачає людяність, але й не перетворюється на справжню тварину. Адже аби бути твариною, людині завжди бракує потужності інстинктів. Унаслідок цього людина перетворюється на монстра, що не є ані твариною, ані людиною.

Тож у яких формах соціальної організації можлива невикривлена комунікація, що породжує владу як справедливу силу? Де ті традиційні форми організації спільного життя?

У дещо парадоксальний спосіб можна сказати, що в сучасному суспільстві певною мірою традиційним інколи стає саме нетрадиційний спосіб повсякденного життя. Найяскравіше це можна продемонструвати на прикладі такої форми суспільного життя, як родина. Адже сьогодні типовішими і, можна сказати, традиційними стають альтернативні форми організації стосунків представників однієї генерації між собою та представників різних генерацій: велика кількість самотніх чоловіків і жінок, які самі виховують своїх дітей, інституція адаптації дітей, гомосексуальні шлюби, визнані в деяких сучасних демократіях, тощо. На тлі цих трансформацій класично моногамної європейської сім’ї традиційна ісламська полігамія виглядає не такою вже екзотичною.

Справедливу владу ґенерує те суспільство, в якому тривалий час існують визнані більшістю членів суспільства форми спільного життя й межі, які відокремлюють приватний простір від публічного.

Руйнація меж між сферою приватного та публічного призводить до найжахливіших форм тоталітаризму або корупції. Людина втрачає вкоріненість у приватності, у звичних формах повсякденного життя, стосунках між батьками та дітьми, чоловіком і дружиною, друзями або у будь-яких інших стосунках заведених форм повсякденного людського спілкування. Зі слабкого, здатного помилятися учасника повсякденних інтеракцій, який, попри всю свою слабкість і недосконалість, має відповідати за свої помилки, вона приречена перетворитися або на первинну інстанцію встановлення загальнолюдських правил поведінки, або на марґінала, істоту, позбавлену моральної відповідальності за свої вчинки, а заразом і гідності. Отже, процес вторгнення приватного в публічне має і свій зворотний бік: вторгнення публічного у сферу приватного. Це призводить до розмивання відмінності між публічним і приватним аж до їхнього цілковитого злиття у формах тотального державного контролю за приватним життям особистості й перетворення окремих особистостей на функції державного контролю за приватним життям інших особистостей у вигляді домінації бюрократичного апарату тоталітарної держави. При цьому цей бюрократичний апарат у жахливо перекручених формах відтворює приватні стосунки пересічних людей. Його неспроможність підтримувати справжні людські стосунки, що ґрунтуються на емоційних зв’язках спорідненості, кохання та симпатії, породжує корупцію. Цю корупцію виправдовують як єдино можливу систему міжлюдських стосунків у соціальному просторі викривленої комунікації, в якому місце живих особистостей посідають штучні ерзаци загальнолюдських позицій, фантоми людських чеснот, вимогливі та безжальні. Сховатися в цьому кафкіанському просторі можна лише у невимогливості родинних або дружніх стосунків, у яких панує взаємодопомога, базована на відчутті кровної спорідненості або духовної близькості. Утім, соціально дезорієнтована людина віднаходить цю затишну атмосферу вже не у справжній родині або інших приватних утвореннях, а в суспільних ерзацах спільності. Корупція починається там, де публічність заступає приватність і перебирає на себе її питомі характеристики інтимності й взаємодовіри, але перетравлює їх і перетворює на безсоромну взаємозраду заради вдаваної спільності, яка — завжди невдало — імітує втрачену затишність справжньої приватності.

Епілог

Доля чарунок

Чарунки долі не вічні. Ми створюємо їх своїми оповідями про власну долю. Деякі з них осідають у книжках, деякі переходять з уст в уста, а деякі розчиняються в імлі минулого.

Зрештою, претензія на створення чогось вічного також є вельми радикальною, а до того ж дурнуватою. Адже розумна людина знає про минущість усього в цьому світі. Якби кожен витвір залишався назавжди, то незабаром у світі вже не було би місця для чогось нового. Ми маємо вмерти, аби звільнити час і простір для життя наших дітей. Наші твори мають змарніти, зблякнути й зникнути, аби звільнити місце творам прийдешніх поколінь.

«Einmal ist keinmal». «Одного разу — це ніколи». Ніколи не лише через незначущість миті порівняно з нескінченністю часу. Усе, що відбувається, має зникнути, а отже, неповторне зникне назавжди, перетворюючись на небуття. Чи надає це нашому буттю нестерпну легкість? А чи, може, доля чарунок, що мають зникнути, чарівна саме через їхню приреченість на зникнення? Адже найбільше любиш не просто щось зайве, а те, чого могло б і не бути.

Інформація видавця

УДК У-82-3

ББК 84(4УКР)

К33

Вахтанґ Кебуладзе

К33 Чарунки долі [Текст] : есеї / Вахтанґ Кебуладзе. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. — 160 с.

ISBN 978-617-679-230-7

Вахтанґ Кебуладзе © текст, 2016

Тетяна Омельченко © обкладинка, 2016

Видавництво Старого Лева © 2016

ISBN 978-617-679-230-7

Усі права застережено

Замість вступу. Досвід нерадикального мислення …9

Користь краси …12

Контрабанда розуму …20

Переклад. Міф. Політика. …25

Пам’ять і забуття …33

Інтелектуали contra інтеліґенція …42