Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності

— Вельми мудро для людини вашого становища, ваша величносте.

— Кого не вчать приклади з історії, той приречений повторювати історичні помилки,— сказав король.

Писарі зашаруділи олівцями.

— А й справді,— підхопив я,— якщо нащадки не враховують нашого досвіду, то вони знову відкриють, що підземні копалини вичерпались, що люди гинуть мільйонами від грипу та «зеленої смерті», що небо стало жовте від дезодорантів, якими люди виводили запах поту, що виборці обрали старезного президента двометрового зросту і що вони на крок не віддалилися від стану розумового й духовного звиродніння. Король не підтримав мого сміху.

Тоді я через його голову звернувся до писарів:

— Історія — це низка несподіванок,— сказав я.— Вона може підготувати тільки до усвідомлення їх неминучості. Будь ласка, занотуйте це.

Розділ 47

Як з'ясувалося, молодий король мав напохваті готовий документ великої історичної ваги, якого він підсунув мені на підпис. Його зміст вражав граничним лаконізмом. Мовляв, я, президент Сполучених Штатів Америки, відмовляюся від територій, проданих моїй країні Наполеоном Бонапартом 1803 року й відомих в історії як «Луїзіанська покупка»[15].

Згідно з документом, я продав усю ту територію за один долар королю Мічігану Стюартові Іволзі-Другому Мотту.

І дивовижну угоду було скріплено найдрібнішим підписом, який я тільки спромігся нашкрябати. Він нагадував щонайменшу мурашку, яку можна собі уявити.

— Користуйтеся на здоров'я!— великодушно заявив я.

Землі, якими я обдарував короля Мічігану, були окуповані на той час герцогом Оклахомським, а також — поза всяким сумнівом — іншими ще не відомими мені монархами та князьками.

Коли угоду було підписано, ми ще трохи побалакали про його діда.

Потім я та капітан О'Хара вилетіли в містечко Ербана, штат Іллінойс, де передбачалось електронне спілкування з моєю небіжчицею сестрою.

Отак воно.

Повірте, пишу оце, а рука дрібно тремтить і голова розколюється. Бо вчора на своєму дні народження я набрався до нестями.

Влаштувавшись у портшезі, Війра Бурундук-П'ята Заппа прибула до мене на свято, вся обсипана діамантами, в супроводі чотирнадцяти рабів. Це вони принесли пиво й вино, від яких я так захмелів.

Проте ще більше сп'янив мене Війрин подарунок: тисяча свічок, виготовлених її рабами.

Ми повстромляли їх у тисячу моїх свічників, які поставили на підлозі холу.

А потім усі разом запалили.

Стоячи між тими мерехтливими вогниками, я почував себе богом, який бреде Молочним Шляхом.

Епілог

Смерть спостигла доктора Суейна раніше, ніж він устиг завершити свій життєпис.

Власне кажучи, читати написане ним було нікому — отож ніхто й не міг нарікати на обірвану нитку його розповіді.

У всякому разі, автор довів свою історію до кульмінації, розповівши, як передав «Луїзіанську покупку» ватажкові бандитів — за один долар, якого, до речі, так і не отримав.

А помер Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн, пишаючись тим, що він разом зі своєю сестрою зробив на благо американського суспільства. Він залишив вірша, можливо, сподіваючись, що коли-небудь хтось викарбує ці рядки як епітафію на його могилі:

Ви спитаєте, як ми зустріли свій час

В балагані цьому, людському й божому?

Спокій мужністю виповнив кожного з нас.

Пощастить хай усім вам і кожному.

Доктор Суейн так і не написав про електронний пристрій у містечку Ербана, за допомогою якого йому пощастило возз'єднатися з розумом своєї небіжчиці сестри, поновивши, таким чином, геній, що його близнюки утворювали в дитинстві.

Сам пристрій — кілька людей, які знали про його існування, називали те чудо техніки «Хулігеном» — являв собою звичайну глиняну трубу діаметром двадцять сантиметрів і завдовжки два метри, змонтовану на металевому ящику, де був пульт управління гігантським циклотроном. Його магнітний контур, у якому розганялися елементарні частки, проходив крізь кукурудзяні поля поза містом.

Отак.

До певної міри «Хулігена» самого можна було вважати привидом, оскільки вже давно апарат не працював — бракувало електроенергії та ентузіастів використовувати циклотрон за призначенням.

Якось двірник Френсіс Залізо-Сьомий Хуліген поставив на ящик спочатку трубу, а потім і термос зі своїм сніданком. І раптом із труби почулися голоси.

Двірник покликав доктора Фелікса Боксита-Тринадцятого фон Петерсвальда, якому належав апарат. Але труба мовчала.

Проте доктор фон Петерсвальд довів, що він великий учений, і не пустив повз вуха розповідь двірника. Він знову й знову розпитував містера Хулігена.

— Термос?— несподівано перепитав учений.— Куди ж він подівся, ваш термос?

Сторож тримав його в руці.

Доктор фон Петерсвальд наказав негайно поставити термос туди, де він був раніше.

Труба відразу заговорила.

Голоси повідомили, що вони озиваються із загробного світу. Цілий хор голосів на задньому плані нарікав на нудьгу, соціальні проблеми, дріб'язкові болячки і таке інше.

Як зазначив у своєму таємному щоденнику доктор фон Петерсвальд, «усе це дуже скидалося на те, що чутно в телефонній трубці сльотавого осіннього дня, коли вас з'єднують із збанкрутілою фермою по відгодівлі індиків».

Отак воно.

Коли за допомогою «Хулігена» доктор Суейн увійшов у контакт із небіжчицею сестрою, на сеансі були присутні вдова доктора фон Петерсвальда Вілма Молочай-Сімнадцята фон Петерсвальд та її п'ятнадцятирічний син Девід Нарцис-Одинадцятий фон Петерсвальд — один з братів доктора Суейна. Той хлопець страждав на соціально небезпечну хворобу Туретті.

Саме тоді, коли президент почав свою розмову з Елізою крізь Непроникну Стіну, з бідолашним Девідом стався жорстокий напад хвороби.

Хлопець спробував був притлумити в собі невтримний потік лайки. Однак усе, що він зміг,— це підняти голос на тон вище.

Власне, й сам доктор Суейн утратив на деякий час тяму. Такий довготелесий і старий, він виліз на ящик і зігнувся над трубою, щоб бути якомога ближче до своєї сестрички. При тому він звалив додолу необхідний для спілкування з потойбічним світом термос, чим і порушив зв'язок.

— Алло! Алло! — кричав він.— Алло!

— Вишкребок... Недоносок... Послід...— лаявся підліток.

На земному кінці зв'язку тільки вдова фон Петерсвальд зберегла тверезу голову, тож саме вона поставила термос на місце. Жінці довелося буквально увіпхнути його між трубою і коліном президента. І так вона й лишилася в досить-таки гротесковій позі: зігнута під прямим кутом над трубою, рука простягнута вперед, а п'яти відірвані від підлоги. Доктор Суейн придавив не лише термос, а й удовину руку.

— Алло! Алло! — кричав він, майже запхавши голову в трубу.

По той бік труби лунало якесь гелготання, кудкудакання, квоктання і сокоріння.

Хтось чхнув.

А хлопець і далі лаявся.

Перш ніж Еліза змогла озватися, покійники на задньому плані збагнули, що бідолашний