Володимир Лис - Діва Млинища

роду, вона вже освоїла науку спокуси, якою досконало володіли її менш родовиті землячки в барвистих спідничках з села, жителям якого навіть провінційне містечко Тетіочі (ще одне характерне назвисько, ха-ха) здалося великим містом. Молодик виявився графом (ай!), до того із таким гарним ім’ям — Рафаель. Правда, він жив у далекій, чужій, загадковій Росії, де, кажуть, ведмеді ходять по вулицях, але був багатим, і, видно, здорово запав на неї.

«Вперед, Маріє!» — сказала собі тоді майбутня графиня.

«Вперед, Маріє!» — подумки скомандувала вона, коли рік тому, приїхавши під час чоловікової відпустки до Санкт- Петербурга, на одному з прийомів побачила, як став упадати за донькою доволі симпатичний чоловік десь так під тридцять.

Команда означала, що треба навести довідки, що вона й зробила. Бідні і незнатні на такі прийоми не потрапляли. Спершу, звісно, спитала в доньки, хто це.

— Граф Аристарх Долганов, — відповіла Ліо-Неллі. — Тобі що, він сподобався?

— А тобі?

— Щось у ньому є. Увічливий і з гумором лади. І танцює майже добре.

Такі слова багато важили. Але були випадки, що крім титула й знатного, навіть древнього родоводу, в його ясновельможності мало що за душею водилося. Правда, вона чула, що є такі багаті промисловці — Долганови. Виявилося, що і промисловці, з тих аристократів, що не цураються відкривати заводи, й мають аж чотири маєтки в різних російських губерніях.

А через кілька днів Рафаель Тальміоні кинув ще одну скіпку до вогнища, що починало розгорятися:

— Люба, ти, звичайно, запам’ятала молодого чоловіка, котрий танцював з нашою Лієчкою на прийомі у князя Істоміна?

— А треба було запам’ятати? — лукаво спитала Марія.

— Гадаю, твоє око було пильнішим, ніж завжди, — Рафаель посміхнувся. — Це син графа Михаїла Долганова, а Михаїл Ардаліонович — один з найближчих друзів нашого міністра закордонних справ.

— Он як?

— Саме так, любонько.

Марія ледь не присвиснула, як давно, в дитинстві чи юності.

Породичатися не просто з багатою родиною, а й з другом міністра, від якого залежала кар’єра чоловіка, — це багато важило. Удача сама пливе до рук і треба бути останнім лайдаком, щоб її упустити. Крок за кроком Марія почала обережну обробку доньки. Про можливу роль старшого Долганова в долі батька вирішила до пори не згадувати. Та ніби ненароком похвалила й статуру, й манери молодого графа. Донька посміхнулася й, здається, замислилася. А ще через два дні дворецький доповів, що просять прийняти їх ясновельможність граф Аристарх Михалович Долганов. Графиня мало не заплескала в долоні й проспівала:

— Проси.

Так увійшов у їхню сім’ю, як і до зали, — скромно, елегантно, але енергійно, Аристарх Долганов. Граф. Майбутній володар власної імперії — окрім чотирьох маєтків, ще й два заводи, дві фабрики, чотириповерховий будинок у столиці. Все це мало дістатися йому (якщо не все, то в основному), оскільки двоє сестер — старша і молодша за нього — вже були заміжні й отримали своє придане.

Нарешті — син друга міністра.

Між молодими людьми зав’язалося листування. На різдвяні свята він прибув до Рима й зробив розкішні різдвяно-новорічні подарунки всім трьом: своїй обраниці — діамант, який італійський ювелір оцінив сотнями тисяч — і не лір, а фунтів стерлінгів, її матері — дорогоцінного браслета, майбутньому тестеві — набір дорогих люльок разом з пачкою сигар. Звісно, й він своє отримав.

Тепер вони чекали, що це відкликання старшого Тальміоні принесе радісні зміни.

І він приїхав, бо мав супроводжувати кохану разом з її мамою («мама´» казав з наголосом на другому складі) до Санкт-Петербурга у вагоні вищого класу. Під час переїзду Ліо переходила в його купе, але тільки вдень. Гра тривала і входила до завершальної фази. Вона завершилася ще в поїзді освідченням, а по прибутті — офіційним візитом Михайла й Аполінарії Долганових. Ще через два тижні відбулися заручини й було домовлено про весілля в першу неділю після Покрови з дотриманням усіх необхідних православних ритуалів.

Після заручин, вже в новому статусі, наречений і наречена (обидві родини дотримувалися доволі ліберальних поглядів) вирушили в літню подорож, під час якої запланували відвідати чернігівський маєток Долганових, а потім побувати в Криму, де саме мала відпочивати царська родина. Та в тому маєтку сталася придибенція — наречена забажала показати їхній палац на Волині. А чом би й ні? І вони поїхали потягом до Ковеля, а звідти найняли екіпаж до Любомля. У містечку наречена: любий Арику, тут неподалік у нас є ще літня дача, маленький, але симпатичний палацик неподалік чудового затишного озера, чи не бажаєш поглянути? Знову — а чом би й ні? Погода гарна, можна й скупатися, на Чорне море ще встигнуть. Так вони опинилися в Загорянах.

Літній палац-дачу так і не продали, бо хто захоче телющитися відпочивати в цю глушину? Його тільки орендував неповний десяток літ один місцевий поміщик. Тепер дача стояла пусткою, при сторожі й садівнику (біля дачі розрісся чималий сад) та покоївці, вона ж і прибиральниця. Тут і поселилися Аристарх Долганов і Ліонелла Тальміоні.

Дісталися вони в Загоряни під вечір, встигли сходити на озеро й помилуватися, як відбивається у воді призахідне сонце, що мовби заплутувалося й зависало у кронах високих сосен та рвалося й собі скупатися. Викупався й поплавав Аристарх. Ліо-Неллі намочила ноги, а потім зайшла далі у воду, підкасавши плаття, й Арик сказав, що тепер вона трохи схожа на молоду, дуже симпатичну, чаплю.

Вони вирішили, що побудуть тут ще наступний день — всього лиш день — і післязавтра вирушать у зворотну дорогу — до Києва і в Крим.

Вранці Ліо-Неллі відмовилася від нового походу на озеро, хоч Аристарх спокушав, що саме таке вранішнє купання запобігає передчасному старінню шкіри. «І в чоловіків також», — додав. Вона сказала, що хоче пройтися вранішнім селом, де минула частина її дитинства. Начебто воно, село, в цей час особливе — виглядом і запахами. Наречений не заперечував проти такої безневинної примхи, тільки нагадав, що в селі можуть бути собаки. Безпородні сільські пси.

— Вони мене знають, — посміхнулася Ліо-Неллі.

— Можна, я піду з тобою? — Аристарх сказав це швидше для годиться, бо його струнке тіло манили легенькі озерні хвилі.

Цієї ночі коханий приходив до неї, але Неллі послалася на втому від дороги. Хіба вони не накохалися минулої ночі в палаці та й у потязі, в купе на двох? Тепер лишала сліди на сільській вулиці, потім за дерев’яною церковкою повернула на другу, далі мала бути третя, куди, власне, їй і треба. Наодинці, в селі, що вже не спало й готувалося