Володимир Лис - Діва Млинища

За його плечима враз почувся сміх, все дужчий — спочатку мов один, потім два, а потім п’ять чи й десять дзвіночків.

«Чого ти смієшся?» — хотів спитати.

Хотілося озирнутися. Подумав, що побачить іншу дівчинку. Не таку свавільну, не таку незрозумілу. Бо та, яку він вважав спесивою панночкою, від якої нудило, яку не любив, більше того — ненавидів, наче кудись відпливла.

Дівчина за його спиною просто сміялася.

Сміх цей прищемили двері, Остап ішов довгим коридором, потім залою, сам. Враз йому захотілося спинитися й почекати. Почекати Ліо. Ліо-Неллі. Що ще там вона вигадає, щоб сказати?

Стояв і чекав. Почув, як відчинилися двері за спиною. Відчинилися й різко зачинилися. Грюкнули. Побачила його. Бридка й свавільна. А волосся неїне й справді пахло чимось незвичним. Ліпшим навіть від того запаху, коли мама, як сестру в кориті купала, кидала любисток і м’яту. Пощо йому той запах? Мо’ піти назад?.. Подивитися, чи не стоїть за дверима? Ні, не піде.

То трапилося ранньою весною. А влітку Остап знову йшов сільською вулицею. Ліо-Неллі сказала на прощання:

— Ти сам попросиш, щоб ще рік бути у нас…

— Ні, — різко видихнув Остап.

— Ні? Тоді ти мене ніколи не побачиш.

— То й що?

— То й що? Огидний хам… Я бачила, як ти дивився на мене цієї весни… Влітку…

— Дивився, — сказав Остап. — Бо ти дуже гарна… Вельми хороша… Тико мух багато в голові…

— А в тебе… В тебе тарганів… І бліх… Фе… І в хаті у вас, напевне, повно бліх…

— Мені зовсім не хочеться обіжатися на тебе, — сказав Остап. — Дєкую.

— Ха! Він дякувати вміє, — вимовила вона з притиском.

— Ти нам, щитай, подарувала коня, корову, землю. Ну й плуга на додачу, — Остап засвистів.

Та йому було на душі зовсім не радісно. Чогось не радісно. Що сталося за цєї два роки? Дурна, свавільна і ще якась там… Бач, захотілося хлопським, мужицьким хлопаком погратися… Хіба слуга може бути другом графині?

— Хам, хам, хам! — почув за спиною викрики.

Повернувся, сказав:

— Ще дєкую, що грамоти навчився…

І з глумом нахилився, помахав картузом. Трохи начеб присів.

Дівчина в білому з блакитними оборками платтячку була схожа на квітку. Квітку, що тільки починала розпускатися.

З вікна на них дивилася графиня Марія. Подумала, що треба негайно продавати цей так званий літній палац, дачу, що стала призвідцем стількох хвилювань. І ще може стати… Продавати і більше ніколи сюди не приїжджати, в це комарине, болотяне місце, хай і з доволі гарним озером. На світі є місця набагато привабливіші, де можна відпочити. Є моря і гірські озера, курорти. Місця, де не проросте, як отруйні ягоди, тривога.

11. Дві пари

Через майже десятиліття після роздумів біля вікна літнього палацу-дачі в Богом забутому поліському селі Загоряни графиня Марія Тальміоні мала всі підстави сказати своїй дочці:

— Ти в мене справжня красуня.

Ліо-Неллі (мати й досі називала її й тим, і тим ім’ям, і доньці це подобалося) стояла перед нею в розкішному білому платті (улюблений колір обох графинь) й воно на диво добре, просто блискуче відтіняло, підкреслювало жагучу південну вроду, яка вкладала штабелями до ніг Ліонелли Тальміоні закоханих молодих і не дуже аристократів, і товстосумів Росії, Італії, Іспанії, де вони недавно відпочивали. А ще Австро-Угорщини, де молода графиня минулої осені зробила справжній фурор на традиційному віденському балу, ну і Берліна, Парижа, не кажучи вже про цей холодний (бр-р!) Санкт-Петербург.

З російською столицею графиня Марія мусила миритися, бо до неї був прив’язаний її чоловік Рафаель, зациклений на кар’єрі в цій неосяжній імперії. Він усе ще сподівався та ніяк не міг обійняти омріяну посаду товариша (заступника) міністра закордонних справ. Замість неї три роки тому несподівано був призначений послом в Італію.

Граф сказав:

— Я розумію, вони (кивок угору) хочуть перевірити, чи я відданий (підкреслено) нашої імперії, чи не лобіюватиму інтересів королівства. Ха-ха, я ще й не такі рифи, не такі пастки можу обійти.

— Звичайно, любий, — упевнила чоловіка Марія, серце якої застрибало від перспективи кількарічного (а може, й більше) постійного, не наїздами, життя в Римі.

І ось життя це закінчувалося.

Нещодавно графа-посла повідомили, що йому підібрали заміну, й відкликають до Санкт-Петербурга, де на нього чекає нове призначення. Те, що не було формулювання «у зв’язку з призначенням» на конкретну посаду, трохи насторожувало, але ж сам молодий імператор Ніколай півроку тому підкреслив, що задоволений, як зумів налагодити стосунки імперії й королівства посол.

Готувалися до від’їзду, у якому в Ліонелли мав бути ще й цікавий (і потрібний) супроводжуючий.

— Рифи обійдено, — могла сказати ще рік-два тому графиня Марія.

Бо минула й майже забулася дивна прив’язаність доньки до якогось там слуги-селянина з тих Загорян (варварська назва, яку й важко вимовити), Ліонелла пережила кілька легких фліртів й ні в кого — ані в Росії, ні в Італії, Іспанії чи Відні — слава Єзусу й Санта-Марії — не закохалася. Узагалі ж графиня Марія із задоволенням помічала, що донька дедалі більше набуває властивих їй самій рис. Головна з них — ніколи по-справжньому не втрачати голови. Чоловіки, а надто ці ще неоперені жевжики, хай і з титулами чи багатством (а ще ліпше — тим і тим), для того й існували, щоб дурити їм голови. І вибирати. Не тільки вмілих коханців, а головне — майбутню вигідну партію.

Титул на порозі двадцятого століття не надто багато вартує без грошей. Гроші мають доповнювати і підкреслювати вагомість походження. Графиня кілька разів прикидала, скільки важить той чи той претендент на руку доньки, і кожного разу чогось не вистачало за формулою-абревіатурою, яку вона й вигадала, — батикаста: багатство, титул, кар’єра, статура. Батикаста — так ще називали в тій місцевості, з якої походили її предки, чоловіків, які заслуговували непідробного жіночого кохання. «Та він справжній батикаста» — це було найвищою похвалою. Марія довго сміялася, коли збагнула, що абревіатура придуманої нею формули — те саме слово, яким оцінюють вартість чоловіків у південній частині Базилікати[28], потім знову засміялася, бо згадала, що столиця їхнього краю має назву Потенца, і ця назва їй подобається, хоч італійською означає зовсім інше. Очевидно, в ній підсвідомо проросла згадка про дитинство в містечку на краю гір Аппенін, те життя, у якому вона ще не зустріла Рафаеля, котрий приїхав на батьківщину своїх предків. «Це твій шанс», — сказала вона, побачивши гарного статного молодика на набережній Тибру. Хоч і дворянка, але з бідного