Володимир Лис - Діва Млинища

Але вперлась донька: захотіла поїхати в те село, на те озеро, і все. Коли ж вони приїхали на літню дачу, затягла Остапа до своєї кімнати, взяла за руку й сказала, дивлячись у вічі:

— Поклянись, що ти сам попросиш залишитися, що ти скажеш, що дуже хочеш служити мені… Ну?

— Добре, я скажу, — пообіцяв Остап.

— А ти справді хочеш?

Остап відчув — мусить сказати, що так.

Проте, як вийшов за ворота, й відійшов до першої хати, повернувся й показав своїй мучительці язика. Він ішов і вітався — не тільки з людьми старшими й дітлахами, а й з деревами, домами під солом’яними стріхами, навіть з моріжком, що ріс під тинами.

Удома ж, після привітань і розкриття пакунку, якого передала старша графиня, Остап сказав:

— Я туди не повернуся, добре, тату?

Батько зиркнув якось так — і радо, й натужно.

— А ти міг би ще послужити? Тибе ж ни прогнали?

— Нє, — сказав Остап. — Та мала зараза просила вернутися.

— Просила? — Батько мало не вигукнув. — То й вернешся. Знаїш, як тут тобі заздрять?

Остап міцно стис губи. На його очах виступили сльози.

— Антоне, йому, видать, геть злецько тамика було, — сказала мати.

— Злецько? Били?

Батько Антон почухав потилицю, глянув на сина зі співчуттям.

— Нє, — сказав Остап.

— То шо за штука? — батько вже сердито.

— Не хочу. Набридло.

Увечері батько сказав, що піде сам до палацу. Якщо дадуть за службу ті самі гроші (ще тисячу!), то мусить Остап ще хоч би рік послужити. Бо за такі гроші й сам пан, не то, що хлоп, служив би. Оно глянь, якого коника воне викупили, яку корівку, плуга, поросєт, одежу… А зара мона би й земельки прикупити. Хай ни багацько, бо ж дорога, а таки хоть оту Гнатову шматину, коло річки мона, він питав, продається.

— Мусиш послужити, синку, раз такеє щістє до нашої доми, як тая ластівка прилетіло, — батько поклав синові на плече важку руку.

І був ще рік служби — дивної, вирослої з примхи, у примху ту міцно врослої. Остап відмовився вчитися — ни хочу, сказав, тяжко дається наука. Побачив, як радо зблиснули оченята Ліо-Неллі. Тепер він став гострим на язичок, не боявся заперечити малій своїй господині, навіть покпинити. Вона дивилася широко розплющеними, гарними голубуватими очицями, сердилася, а часом відказувала — дошкульно і зле. А через десь так півроку після однієї такої перепалки з обопільними шпильками його покликали до графині Марії й Остап довідався, що він, буцімто, спробував обняти й притиснути Ліо-Неллі, а коли вона не далася, грубо її стиснув за руку й штовхнув на підлогу.

— Це правда?

Графиня не дивилася ще ніколи так суворо. Й разом з тим наче хотіла отримати заперечення, свідчення того, що донька сказала неправду.

Ліо-Неллі стояла поруч, її очі, що, здавалося, от-от вискочать із орбіт, палали. Остап знову побачив у них виклик.

— Так, то правда, — сказав він. — Не стримався.

— Як ти смів, негіднику? — графиня закричала, вперше отак — різко й пронизливо. Підвелася з крісла й руки її тремтіли.

— Якось так вийшло, — глузливо сказав Остап.

Графиня випросталася, стала схожа на високу тополю за вікном.

— Ти розумієш, що тебе буде покарано?

— Так, — відповів Остап. — Я готовий.

— Він готовий! На кухню! Нехай П’єтро всипле різок.

Дивний холод, який раптом змішався з жаром, що став розливатися тілом, обхопив Остапа, коли йшов на кухню.

— Брехуха, — прошептав напівдорозі. — Брехуха… І я тебе переміг.

Та коли вже лежав на лавці зі спущеними штаньми й різка — раз, вдруге — болюче обпекла м’яке й сороміцьке місце, на кухню ввірвалася мала графиня.

— Перестаньте! — закричала до слуги. — Негайно! Я сказала неправду.

І забилася в істериці.

Прибігла графиня Марія.

— Я, я, я, це я! — кричала Ліо-Неллі. — Нехай він мене висіче. Я не піду звідси, доки мене П’єтро не висіче.

Звісно, її вдалося якось заспокоїти й слузі не довелося лицезріти оголену графиньчину дупку. Після цього прикрого (ганебного) інциденту графиня Марія довго міркувала, як діяти далі. Натякнула було доньці, що найліпше було б слугу-призвідцю все ж відправити додому, але Ліо-Неллі так зарепетувала «Ні!», що графиня тільки поспішно знесилено змахнула рукою. Ні, то й ні. Лишався інший варіант — замінити прислугу, котра стала свідком ганьби маленької графині, що й зробили.

«Добре було б, якби він узагалі зник, цей хлопчисько», — подумала графиня.

Прибрати істоту нижчого ряду, ну, хоча б влаштувати наїзд карети чи падіння в річку, багато не коштувало — виконавці знайшлися б. Але графиня Марія не відважилася, бо… Не могла передбачити (хіба, уявити) реакцію доньки. Ще один більший нервовий зрив — і хто гарантує від серйозних ускладнень з психікою. І так незрозуміло, в чому суть цієї дивної прив’язаності і в той же час явної ненависті й зневаги до цього малого простолюдина з села… «Треба набратися терпіння, — сказала собі графиня, — люба Ліо, люба Неллі, люба Ліонеллічка перехворіла кіром, коклюшем, вітрянкою, перехворіє й цією дивною хворобою. Болячкою, що наросла не на тілі, а в душі».

— Ти сердишся на мене, сердишся, сердишся, я така, така, така! — Ліо випалила це Остапові наступного ранку.

І далі вдарила його кулачками в груди.

Сказала, що й він може її вдарити.

Що далі не вимовить до нього і слова.

Вона його обмовила, але вона все одно графиня, а він слуга.

Слуга, який не став другом.

Може її ненавидіти й зневажати, але мусить служити. Тим більше, вона знає — про те, щоб він служив, просив його батько, так, вона знає.

— Неправда, — сказав Остап, у якого по спині пробіг холодок, а під пахвами цівки холодного поту. — Ти сама хотіла, щоб я лишився. Сама, чуєш?

— То й що? — Ліо-Неллі взялась руками в боки. — Що це міняє?

— Нічого.

Остап це вимовив спокійно, ніби байдуже.

— Нічого? Зовсім нічого?

Враз Остап побачив, як її очі закочуються, вона заточується, от-от упаде. Підскочив до неї, схопив за плечі, прошептав:

— Тихо, тихо, я зараз…

Ліо-Неллі похилилася на нього, Остап став міркувати, що ліпше — покликати когось на допомогу чи самому спробувати занести в покої?..

І враз почув голос дівчиська:

— Правда, моє волосся гарно пахне?

Різко відхилився й зіткнувся з її диво-очима (графиня Марія казала — небесні). Вони сміялися. І стали втягувати в себе. Наче два вологих смоктальця чи блакитні ямки. Остап відвернувся, легенько відштовхнув її.

— А в мене справді крутиться голова, — сказала Ліо-Неллі. — Я можу впасти…

— Ти зараза, хоч і графиня! — сказав голосно