Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

«Вільному чуттю, вільному вибору: що необхідно нам зараз, у сей момент».

Як будувати супружжя? Хибно одружуватися — для щастя. Се веде до розриву і ще більшого нещастя. Щасливі в шлюбі шукали зовсім инше, вірніше — будували його. Двоє людей єднаються назавжди для того, аби щодня відмовлятися від свого «я». Себто тієї частини нас, яка охороняє серце. І той облудний «захист» вибудовує стіни, цілу фортецю з ровами і гарматами. Нам здається, що там ми у сховку, спокійні, єдино праві й благочестиві. А від тих, хто сього не поділяє, ми ще надійніше відгороджуємось і пострілюємо в їх бік гарматами гордощів, сливе гордині. Ми навіть Бога кличемо собі в спільники — бога влади, суду, строгости і вигоди. Не розуміючи сліпо, що істинний Бог — Бог, що живе в сокрушенному серці, з тими, хто на узбіччі, а не у фортецях, Той, хто не розмежовує, а з’єднує і примирює…

І ось має з’явитися друга твоя половина, і ти маєш впустити її у свою твердиню. Впустити не через вузьку браму, а — розібравши стіни загороди серця. Щоразу по цеглині, звільняючи серце для рятівного поєднання з другим серцем. І її чекає такий же труд — розгородження простору любови. Бо з’єднуєтесь ви не для того, щоб жити вкупі вічно і вмерти в один день. А для того, щоб умирати щодня, розбираючи стіни своїх «я» назустріч одне одному. І в непростій сій, тривалій, болісній, проте радісній роботі прийде час, коли всі перепони вже зметено і серця зливаються, як зливалися переже тіла в цілковитій свободі сласного піднесення. Лишень у зляганні тіл се триває момент, а в поєднанні сердець — усе життя.

Тоді тлінна краса плоті поступається красі жертовности, а перемінна хіть обертається у сталу вірність. Тоді серце зрікається сили і боротьби, розвіюється страх утрат. Бо немає що ховати і за чим ховатися. Немає стін. А над вами лише Бог.

У зрідненні двох половинок головне не їх нероздільність, а вірність одна одній.

Ще раз про те — пити чи не пити? Мій познаймий рабин із Біробіджана одказував при сьому коротко: «Вино в тебе — тайна з тебе». Отже, міркуйте собі.

В суперечці стійкі не перемагають. Перемагає той, хто обриває суперечку: або згоджується, або не згоджується. Ліпше — згоджуватися.

Газда не буде доводити свині, що вона смердить.

Хтось усе життя чекає щастя. А я його маю щодня — моя годинна прогулька.

«В якому віці закінчується дитинство?» — питають мене.

«Се залежить не від віку, а від нас. Воно може й не закінчуватися — щасливе дитинство. Ми не такі вже й серйозні, як нам здається».

Чудо триває три дні. Біда теж тягнеться не безконечно. При найбільшій утраті подумай, чи буде се для тебе важливо через п’ять літ.

Нічого не відкладай про чорний день. Облудна скупість — гадати, що «колись придасться». Все ліпше споживай уже — щоб текучий день був світлішим. А не до «чорного» ладитися…

День твій немарний, якщо залишив у ньому крихту добра. Для когось, і неодмінно — безкорисно. Просто запитай себе: чи пішло комусь на хосен, як ти прожив день? І не слід пориватися до рясноти доброділля, до гучности діл. Доста одну мізерну службу послужити. Але щодня. Доста одної відмови від зла. Але щодня. Доста, аби з тисячі ступнів один крок був до Бога. Але щодня. За кождим кроком слідує другий.

В щоденній ході моститься Путь.

Казанка про силу

«Діду, розкажіть казку».

«Про що б ти хотів почути?»

«Про силача, що всіх побиває».

«Силачами стають не одразу. Розкажу тобі казанку про хлопчика, який шукав силу.

Якось зимою одне теля ступило на лід і посковзнулося, впало. Втямив се хлопчик.

— Телятку, ти дуже сильне чи не дуже? Хто за тебе сильніший?

— Якби я було дужим, хлопчику, хіба крига повалила б мене?!

Хлопчик схилився до криги:

— Криго, криго, за кого ти дужча?

— Якби я була сильна, то хіба сонце могло б мене розтопити?!

Хлопчик підніс очи до сонця:

— Сонце, сонце, ти дужче за всіх?

— Якби так, то хіба хмара затуляла б мене?!

Хлопчик звернувся до хмари:

— Хмаро, хмаро, ти найсильніша?

— Якби я була найсильніша, то хіба розсипалася б дрібним дощем?!

Хлопчик дочекався дощу:

— Дощику, дощику, ти за всіх сильніший?

— Якби я мав таку силу, то хіба земля поглинала б мене?!

Хлопчик припав до землі:

— Земле, земле, виходить, ти найсильніша?

— Якби я була такою, то чи росла б на мені трава?!

Хлопчик промовив до трави:

— Травичко, травичко, ти за всіх сильніша?

— Коли б так, то хіба мене з’їдали б вівці?!

Хлопчик підійшов до овець:

— Вівці, вівці, ви дужчі за всіх?

— Та де там, ось нас ганяє пастух.

Хлопчик пастуха питає:

— Либонь, твоя сила найбільша?

— Овва, миша й та з’їла ремінець із моїх постолів.

Хлопчик мишу знайшов.

— Мишко, мишко, невже ти така сильна?

— Якби я була сильною, то хіба мене міг би з’їсти кіт.

Хлопчик звернувся до кота:

— Котику, котику, отже — ти найсильніший за всіх?!

— Так! — потвердив гордо кіт. — Я найсильніший! Я дужий, дужий! Залізний гребінь мої зуби, з одних дверей виходжу, в другі заходжу, білу сметану їм і вуса покручую… М’яв!»

Промінь не має кінця

Зеки, з якими я «тягнув» по Сибірах свій рішенець, казали: «В гробі кишень немає». Добре казали, бо все, що зібрав у душі, — з тим і ляжеш. Ще один із того світу, де «не доходить світло», доповнював оту мудрацію: людина — як промінь: має початок, та не має кінця.

Навіть там, де смерть ходила тінню назирці, люди лягали і вставали з думою про невмирущість.

Ліс навчив мене протоптувати свої стежки, не сподіваючись на чужі. Ліс дерев навчив мене, що лише сам я можу знати, куди йду і задля чого. І ніхто инший. Ся наука згодилася і в «лісі людей». Ліс навчив мене многовимірному баченню: дерево виглядає по-різному збоку, згори, з