Герберт Уеллс - Машина часу

– Незвичайна річ, – задумливо мовив Лікар, – і я ніяк не можу визначити, до якої родини належать оці квіти. Чи дозволите ви мені взяти їх із собою?

Мандрівник у Часі з хвилину вагався, а потім раптом заявив:

– О, звичайно ні!

– Ні, справді, де ви їх дістали? – запитав Лікар.

Мандрівник у Часі схопився за голову, начебто якась думка вислизнула від нього й він спробував її затримати.

– Їх поклала мені в кишеню Уїна, коли я подорожував у часі… – Він обвів очима кімнату й додав: – У мене таке відчуття, буцім усе, що оточує нас зараз, кудись зникає. Ця кімната, і ви, і повсякденна життєва атмосфера… Усе це не вкладається у моїй голові. Чи зробив я насправді Машину часу або хоча б її модель? А може, то був тільки сон? Кажуть, що життя – це сон, жалюгідний, але дорогоцінний сон, який тимчасово приходить до нас! Але, мабуть, іще одного такого сну я не витримаю, ні. Це божевілля! І звідки б міг з’явитися такий сон?… Я мушу зараз же піти й глянути на Машину! А раптом виявиться, що ніякої Машини немає?

Він швидко схопив лампу й вийшов у коридор. Полум’я лампи часом спалахувало червоним вогнем… Ми рушили за ним.

У майстерні, освітлена тремтливим полум’ям, стояла Машина, приосадкувата, незграбна, дивна, поблискуючи бронзою, ебонітом, слоновою кісткою, кварцом. І треба сказати, що це видовище було досить переконливим. Я простяг руку й доторкнувся до неї: так, це було реальне тверде тіло. На слоновій кістці виднілися коричневі плями та смуги, а в нижніх частинах заплуталися жмути трави й мохів. Одна зі смуг була зігнута.

Мандрівник у Часі поставив лампу на лаву й провів рукою по зігнутій смузі.

– Тепер ясно, – сказав він. – Історія, котру я вам розповів, – щира правда. Вибачте, що я привів вас сюди в такий холод…

Він знову взяв лампу, і ми мовчки повернулися разом із ним до курильної кімнати. Потім Мандрівник у Часі провів нас у передпокій і допоміг Видавцеві надягти пальто. Лікар глянув в обличчя господареві й нерішуче зауважив, що той має перевтомлений вигляд. На це Мандрівник у Часі голосно розсміявся.

Я пам’ятаю й досі, як він стояв на порозі біля відчинених дверей і кілька разів крикнув нам услід: «На добраніч!» Я поїхав у екіпажі разом із Видавцем. Той уважав розповідь Мандрівника в Часі «ефектним вимислом». Але я не міг скласти собі ніякої остаточної думки щодо цього. Історія була найвищою мірою фантастична й неймовірна, але розказано її було дуже правдиво та щиро. Я не спав усю ніч, міркуючи про неї.

Наступного дня я вирішив зайти провідати Мандрівника в Часі. Мені сказали, що він у лабораторії. Я добре знав розташування кімнат у будинку вченого, оскільки часто бував у нього в гостях, і тому пішов просто до лабораторії.

Одначе там нікого не було. Кілька хвилин я дивився на Машину часу, потім ледь-ледь доторкнувся до її важеля. Тієї ж таки хвилини її щільна маса, що здавалася такою міцною, захиталася, наче гілка від пориву вітру. Її нестійкість дуже здивувала мене, і чомусь у голові промайнув смішний спогад про те, як у дитинстві мені забороняли торкатися різних речей.

Я повернувся назад через коридор. Мандрівник у Часі зустрів мене в курильній кімнаті. Він виходив із дому. В одній руці в нього була фотографічна камера, а в другій – дорожня сумка.

Побачивши мене, вчений засміявся й, оскільки обидві руки в нього були зайняті, простяг мені лікоть.

– Я страшенно зайнятий, – сказав він, – усе та сама штука…

– Отже це не містифікація? – запитав я. – Ви й справді подорожуєте в часі?

– Звичайно, – відповів він.

Мандрівник відверто глянув мені у вічі й зупинився нерішуче. Потім обвів очима кімнату і сказав:

– Мені треба всього півгодини. Я знаю, навіщо ви прийшли, і це дуже мило з вашого боку. Он там лежать журнали. Якщо ви залишитеся снідати в мене, я доведу вам із повною очевидністю можливість подорожі в часі. Я привезу вам зразки та все інше… Ви вибачите мене, якщо я вас залишу?

Я погодився, навряд чи достеменно розуміючи значення його слів. Він кивнув мені та пройшов у коридор.

Грюкнули двері його лабораторії, і, сівши в крісло, я взявся читати газету.

«Що ж він збирається робити перед сніданком?» – подумав я.

Потім я раптом звернув увагу на одне газетне оголошення та згадав, що в мене о другій годині призначено зустріч із видавцем Ричардсоном. Поглянувши на годинник, я побачив, що часу залишається дуже мало, і ще раз пішов коридором у лабораторію: попередити Мандрівника в Часі, що мені треба піти.

Коли я взявся за ручку дверей, то почув вигук, що якось дивно обірвався, а слідом за ним якийсь тріск та удар. Я відчинив двері. В лице мені вдарив вітер, і я почув дзенькіт розбитого скла.

Мандрівника в Часі в лабораторії не було. На мить переді мною промайнуло неясне видіння, якась фігура у вихорі із чорного дерева й бронзи. Ця фігура була настільки прозора, що крізь неї було чітко видно лаву, котра стояла позаду, й креслення, які на ній лежали. Не встиг я як слід протерти очі, аж видіння зникло.

Машина часу теж зникла. У дальньому кутку лабораторії нічого не було: лише повільно осідала хмара пилу. Одне скло під стелею, найімовірніше, було щойно розбите.

Я потрапив у глухий кут. Я відчував: трапилося щось дивне, але ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Поки я стояв і здивовано роззирався, двері в сад відчинилися й на порозі з’явився слуга.

Ми глянули один на одного.

– Що, містер… вийшов звідси? – отямившись від заціпеніння, запитав я слугу.

– Ні, сер. Ніхто не виходив. Я саме думав, що знайду його в лабораторії.

Тоді я все зрозумів. Ризикуючи засмутити Ричардсона, я залишився чекати на Мандрівника в Часі та його другу, можливо, ще більш дивну розповідь, а також на обіцяні ним зразки і фотографії.

Але я починаю боятися тепер, що мені доведеться очікувати на нього все життя. Мандрівник у Часі зник три роки тому, й усім відомо, що він досі ще не повернувся!

Епілог

Нам не залишається нічого іншого, як тільки дивуватися й робити припущення. Чи повернеться він коли-небудь?

Може, він помчав у минуле й опинився серед кровожерливих волохатих дикунів раннього періоду кам’яного віку, коли люди ще не вміли вигострювати зброю з каменю. А може, він потрапив у