Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

Розділ 16

 

Після короткої наради біля входу до гроту, герої вирішили: часу надто мало, аби рухатись разом. Треба розділитися.

— Ми з Клідом ідемо по ядра. Там будуть дракони — багато, судячи з розвідки. Нам знадобиться підтримка, — мовив Астель і махнув рукою. Сім бійців Білої гвардії підійшли до нього і з гідністю вишикувались позаду.

— А ми беремося за кристал, — відповів Ніліан. — З огляду на манову активність, це буде не проста прогулянка. — Він кинув погляд на Амілію. — І, схоже, саме ти знову маєш ключову роль.

Амілія мовчки кивнула, стиснувши артефакт, який досі сяяв холодним світлом. Позаду неї стояли Торін, Ребека і вісім інших гвардійців, на вигляд досвідчених, мов тінь у хуртовині.

— Коли повернемось, — озвався Клід, підходячи ближче, — сподіваюсь, побачимо вас живими. Бо якщо хтось із вас помре, я точно не стану вас мстити. — Він усміхнувся по-своєму — хижо і весело.

— Поговоримо, коли сам повернешся живим, — відповіла Ребека, злегка криво посміхнувшись.

— До зустрічі, — тихо мовив Астель, дивлячись на Амілію. В його очах був якийсь дивний спокій — і водночас тривога, мов перед бурею.

— Пильнуй себе, герцогу, — коротко відповіла вона. І перша рушила вперед, не озираючись.

Дві групи розійшлися в протилежні боки — одна вглиб засніжених гір за палаючими серцями драконів, інша — через вузькі кристалічні ущелини, туди, де серце пульсуючої магії чекало свого нового провідника.

Група, що прямувала до кристала, просувалась вузькою ущелиною, де вітер свистів між гострими виступами, мов попередження. Торін ішов попереду, пильнуючи кожен звук. Ребека з Амілією — в центрі. Ніліан, як завжди, замиканням, зосереджено тримав у руці магічну кулю навігації.

— Щось не так, — буркнув Торін і різко зупинився. Його очі зблиснули — як у звіра, що вловив щось невидиме.

— Що ти відчув? — спитала Ребека, тримаючи долоню на руків’ї меча.

— Не чую птахів. І не чую вітру. Геть нічого… — прошепотів він.

Раптово землю під ногами затрусило. Із бокових скель вилетіло щось темне, спочатку безформне — клубок тіні, а потім... контури стали чіткішими: кристальний вовк. Великий, мов тур, з іклами з манового скла і блиском безумства в очах.

— Всі назад! — крикнув Ніліан, вдаряючи магічну кулю об землю. Полум’яна печатка вибухнула навколо нього й розігнала першу хвилю тіней.

Але то був лише початок.

З-за скель вискочило ще четверо таких самих істот. Гвардійці кинулись у бій: блиск лез, вибухи магії, тіні, що відскакують від бар'єрів.

— Аміліє! — крикнув Торін, прикриваючи її спину стрілами. — Тримай кристал, не дай йому вислизнути з рук!

— Я знаю! — викрикнула вона, але її голос зривався — кристал у руці почав пульсувати сильніше, мов реагуючи на щось. — Вони... вони не просто атакують. Вони... йдуть на нього!

— Вони чують активне джерело мани, — прорикотів Ніліан, зіщирившись. — Це... пастка! Їх сюди навели!

— Значить, доведеться прорватися! — вигукнула Ребека і встромила свій клинок у груди найближчого вовка. Тріск. Із тріскотом розлетівся кристальний череп, але уламки бризнули магічним сплеском — і гвардієць поруч впав, схопившись за очі.

Бій загострювався.

Амілія притисла кристал до грудей. І раптом — щось клацнуло. Її очі розширилися.

— Він активізується... САМ! — вигукнула вона.

І в ту ж мить кристал розпустив в повітрі пелену світла. Воно било зсередини, сліпило — й тіні почали розчинятись. Вовки затулили морди лапами, задкували.

— Тепер! — крикнув Торін. — Поки вони осліплені!

Група рвонула вперед, долаючи останні метри до вершини ущелини. Позаду — вибухи магії, крики поранених, блиск уламків і ще довгий шлейф світла, що гасив тінь…

Зіткнення було раптовим. І хоч небезпеку вдалося відбити, сліди бою ще довго трималися в повітрі — запах паленої мані, кристального пилу й озону. Герої мовчки піднімалися до невеликої тераси над ущелиною. Вечоріло. Сонце тяглося до обрію, розливаючи на каміння багряно-золотисте світло.

Амілія сиділа на пласкій брилі, притискаючи кристал до грудей, і ще трохи тремтіла. Ребека стояла поруч, пильно оглядаючи горизонт, поки гвардійці втомлено переглядалися й переговорювалися між собою.

— Все обійшлося, — нарешті сказав Торін, сідаючи навпроти й витираючи закривавлений ніж. — Але якби не той спалах… Нам би не вибратись.

— Я не знала, що він таке може, — стиха мовила Амілія, дивлячись на кристал у руках. Він уже не світився, але від нього досі йшло тихе пульсування — мов глибоке дихання якогось живого організму.

— Активовані кристали — непередбачувані, — відповів Ніліан, підійшовши й присівши поруч. — Але він тебе визнав. Це може знадобитися ще не раз.

— Визнав? — перепитала дівчина.

Ніліан не відповів. Лише глянув на неї тим поглядом, у якому було забагато спогадів і надто мало емоцій.

— Завтра вирушаємо далі? — запитала Ребека, спершись на меч.

— Треба дочекатися Астеля й Кліда, — коротко відказав Торін. — Без них ми далі не підемо.

Повисла тиша.

Знизу тягнуло прохолодою. У кам’яних тінях закрадалася ніч. Над головами поступово розквітали зорі. Один із гвардійців запалив невелике багаття — тепло й червоний відблиск освітили втомлені обличчя.

— Добре, що хоч сьогодні буде спокійна ніч, — тихо мовила Амілія, загортаючись у плащ. — Після всього… просто добре, що ми ще живі.

Ніхто не заперечив.

Зіткнення було раптовим. І хоч небезпеку вдалося відбити, сліди бою ще довго трималися в повітрі — запах паленої мані, кристального пилу й озону. Герої мовчки піднімалися до невеликої тераси над ущелиною. Вечоріло. Сонце тяглося до обрію, розливаючи на каміння багряно-золотисте світло.

Амілія сиділа на пласкій брилі, притискаючи кристал до грудей, і ще трохи тремтіла. Ребека стояла поруч, пильно оглядаючи горизонт, поки гвардійці втомлено перев’язували одне одного.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍