Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

Розділ 15

Сніг млів у повітрі — не падав, а зависав, як легка вуаль між небом і землею. Повітря було густе, мов застигле. Навіть звуки здавались глушеними — лише кроки по крижаній кірці та коротке хропіння коней порушували цю крихку тишу.

Загін зупинився перед вузьким проходом, що вів у надра льодовика. У стінах — блискучі уламки стародавнього кристалічного льоду, що мерехтіли власним внутрішнім світлом. Печера дихала холодом настільки глибоким, що здавалося — він проникає не лише в тіло, а в саму душу.

— Фен-Реґа, — промовив Астель. — Колись тут стояв форт. Його стерло часом, але артефакт міг залишитись. Він лежить глибоко… під льодом.

— А ще щось живе під льодом, — буркнув Клід, дивлячись на тріщини в стелі гроту. — Чую, як рухається. Повільно. Важко.

Торін присів і торкнувся поверхні криги, потім приклав вухо:

— Він має рацію. Щось живе. І щось дуже велике.

— Це Страж, — тихо мовив один із гвардійців. — Істота, що спить століттями. Прокидається лише тоді, коли чужинець намагається дістати те, що не належить йому.

— Добре, — сказав Ніліан, — значить, будемо тихо. Візьмемо, що треба, і зникнемо.

Але не встиг він закінчити фразу, як глухий гуркіт пронісся печерою. У склепінні з’явилася тріщина, і звідти повільно, з тріском і скреготом, з’явилась лапа — прозора, мов із льоду, але потужна, з довгими пазурами, схожими на списи.

— Схоже, вже запізно, — сухо кинув Торін, натягуючи лук.

Із тіні вилізло тіло. Гігантське, крижане створіння, схоже на щось середнє між драконом і володарем стихій. Його очі світилися синім вогнем, а з рота виривалися хмари морозу.

— Назад! — крикнув Астель, але було вже пізно.

Страж Фен-Реґи рикнув так, що лід на підлозі тріснув, і хвиля морозу ринула вперед. Гвардійці розсипались, шукаючи укриття. Ніліан поставив бар’єр, крізь який проломився лише частковий холод, але й цього було досить, щоб на його руці з’явився крижаний опік.

— Не тягніть час! — вигукнув він. — Я утримаю його! Забирайте кристал!

— Я піду, — заявила Ребека, — я швидша!

Але Амілія схопила її за плече:

— Ні. Я піду. Він не зреагує на мене одразу. Я не загрожую. Можливо.

— Це надто ризиковано! — вигукнув Астель.

— Вже не до обговорень! — крикнула Амілія і кинулась углиб гроту, де з льоду, ніби з серця зими, виблискував фіолетовим світлом артефакт.

Страж рикнув знову — і його погляд спрямувався на неї.

— Амілія! — закричав Торін.

Але вона вже тягнулася до кристалу, обпалюючи долоню холодом, що не прощав помилок…

Амілія доторкнулась до кристалу — і світ навколо ніби розірвало навпіл. Вибух енергії не мав звуку, але його можна було відчути: як удар у груди, як спалах у мозку. Печера здригнулася. І в цю мить Страж заревів так, що самі стіни задрижали.

Звір кинувся вперед. Його лапа — крижана, мов уламок гори — опустилася на місце, де щойно стояла дівчина, але Амілія вже перекотилася убік. Кристал у її руці палав льодом. На мить він був їй нестерпно гарячим — а потім став холодним, мов камінь.

— Тримайся! — почувся голос Астеля.

Він кинув у бік Стража вибуховий кристал. Потужна хвиля сили вдарила істоту в бік, змусивши її втратити рівновагу й відкотитися назад, ламаючи кригу своїм тілом. Але Страж не падав. Він не знав болю. Не знав страху.

— Що з кристалом?! — закричав Торін, підбігаючи до Амілії, що впала на коліна з артефактом у руках.

— Він… змінився! — прошепотіла вона. — Він… співає.

— Що?! — не зрозумів Торін, але глянув на її очі — в них світилося щось нове. І він одразу зрозумів: це не галюцинація.

Амілія підвелася. Її волосся ворушилось, ніби від вітру, якого тут не було. Вона ступила вперед, і Страж... завмер.

— Відступи, — сказала вона. Голос її був не її. Він лунав глибше, старше, ніби через неї говорило щось давнє.

Крижане створіння похитнулось. Потім — повільно, мов не вірячи — зробило крок назад. Лапа його опустилася, і очі згасли.

Усі завмерли.

— Що це було? — прошепотіла Ребека.

— Артефакт… визнав її, — сказав Астель. — Вона… стала його провідником.

— Ви це серйозно?! — вигукнув Клід.

— Абсолютно, — підтвердив Ніліан. — Але питання в іншому: скільки ще артефактів їй підкоряться… і скільки цього її тіло витримає.

Амілія, все ще тремтячи, подивилась на них.

— Ми маємо поспішати. Це був лише перший.

І з цими словами вона попрямувала до виходу з гроту, а Страж — мов приручений звір — розступився перед нею, дозволивши вийти.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍