Джордж Орвелл - Данина Каталонії

щасливі. Важко навіть передати наскільки. Проте, щойно, минувши Сабадель, поїзд дістався Барселони, ми відчули атмосферу, яка навряд чи була гостиннішою до нас і таких як ми, ніж якби ми опинились у Парижі чи Лондоні.

Будь-хто, побувавши в Барселоні під час війни з проміжком у декілька місяців, помічав зміни, що там відбулися за цей час. Цікаво, що люди, які були в місті у серпні і січні або, як я, у грудні й квітні, незмінно казали те саме: революційна атмосфера зникла. Звичайно, всі, хто був тут у серпні, коли на вулицях ще не висохла кров, а ополченці квартирували у розкішних готелях, грудневу Барселону сприйняли б як щось буржуазне. Але мені, який щойно приїхав з Лондона, місто здавалося робітничим більше, ніж я міг собі уявити. Тепер же все змінилось. Місто знову стало звичайним, трохи понівеченим і пошарпаним війною, проте без жодних ознак панування робітничого класу.

Неймовірні зміни спостерігалися також у зовнішності людей. Майже зовсім зникли повстанські однострої та сині комбінезони. Всі були зодягнуті в ошатні літні сукні та костюми, які так добре шиють іспанські кравці. Повсюди були огрядні чоловіки, елегантні жінки й блискучі автомобілі. (Виявилось, що хоча приватних автомобілів ще не було, проте «шановані люди», легко могли дістати машину.) Тепер у місті було повно офіцерів нової Народної армії, яких я майже не зустрічав, коли покидав Барселону. На десять рядових Народної армії припадав один офіцер. Дехто з цих офіцерів раніше служив у повстанських загонах і їх було відізвано з фронту для навчання, проте більшість — молоді чоловіки, які замість служби в ополченні обрали навчання у військовій школі. Стосунки офіцерів та рядових солдатів не були такими, як у буржуазній армії, проте спостерігалася чітка соціальна різниця, що полягала у різній платні й крої одностроїв. Солдати носили грубі коричневі комбінезони, а офіцери — елегантні однострої кольору хакі, схожі на форму офіцерів Британської армії, але ще красивіші. Навряд чи бодай один із двадцяти насправді був на фронті, проте кожен мав на поясі автоматичний пістолет. Ми на передовій ніде не могли таких дістати. Пройшовшись вулицею, я помітив, як на нас брудних позирали перехожі. Звичайно, як і всі, хто декілька місяців пробув на фронті, виглядали ми, чесно кажучи, жалюгідно. Я чудово знав, що схожий на опудало. Подерта шкірянка, вовняна шапка втратила форму й з’їжджала на одне око, чоботи майже без підошви. Інші виглядали приблизно так само, до того ж брудні й неголені. Не дивно, що на нас витріщалися люди. Я був збентежений й усвідомив, що за останні три місяці сталося щось непоправне.

Протягом наступних днів я переконався, що мої передчуття мене не обманули. Місто змінилось назавжди. Окреслювалися два основні моменти. По-перше, люди — цивільне населення — фактично втратили інтерес до війни. По-друге, знову з’явився поділ суспільства на класи, на бідних і багатих.

Мене здивувала і деякою мірою навіть неприємно вразила загальна байдужість до війни. Людей, котрі приїздили з Мадрида чи Валенсії, таке ставлення також жахало. Частково це було зумовлено віддаленістю віддаленістю Барселони від фронту. Місяць по тому я помітив таке саме в Таррагоні: невеличке приморське містечко жило розміреним буденним життям. Однак важливо інше — по всій Іспанії почав скорочуватися набір добровольців. У лютому на території Каталонії спостерігалося певне пожвавлення інтересу до нової Народної армії, проте це не привело до збільшення чисельності добровольців. Війна тривала лише шість місяців, а іспанський уряд вже оголосив мобілізацію, що було б цілком природним для війни за межами країни, але зовсім дивним для громадянської війни. Безперечно, це було пов’язано з тим, що розвіялися революційні сподівання, через які, власне, й розпочалась війна. Члени профспілок, які в перші тижні війни утворили загони ополченців і гнали фашистів до Сараґоси, робили це передусім через те, що вірили: вони борються за владу робітничого класу. Проте тепер стає все очевиднішим, що цю боротьбу програли. А тому не можна звинувачувати у бездіяльності звичайних людей, особливо міський пролетаріат, який бере участь у будь-якій війні — у своїй країні чи за її межами. Ніхто не хотів програвати цю війну, проте більшість жадала її завершення. Такі настрої панували скрізь, всюди чулися нарікання: «Коли вже закінчиться ця жахлива війна?» Політично свідоме населення було краще поінформоване про внутрішню боротьбу анархістів і комуністів, ніж про війну проти Франко. Більшість людей турбувало, що бракує харчів. «Фронт» видавався міфічним місцем на краю землі, куди вирушали молоді люди, які або взагалі не повертались, або поверталися за три-чотири місяці з повними кишенями грошей. (Зазвичай перед відпусткою ополченці отримували всі зароблені гроші.) Ніхто не звертав особливої уваги на поранених солдатів, навіть якщо ті були на милицях. Належність до ополченців уже вийшла з моди. І на це чітко вказували барометри громадських смаків — крамниці. Коли я вперше потрапив у крамниці Барселони, вони, хоч бідні та занедбані, переважно продавали спорядження для ополченців. У кожній вітрині були виставлені кашкети, куртки, офіцерські портупеї, мисливські ножі, фляги, кобури для револьверів. Тепер крамниці виглядали підкреслено чепурними та охайними, але війна все ще залишалася, хоча й відійшла на задній план. Згодом, коли перед поверненням на передову я купував спорядження, то дізнався, що деякі дуже потрібні на фронті речі взагалі неможливо дістати.

Тим часом велася систематична пропаганда проти ополчення, яка водночас вихваляла Народну армію. Ситуація тут була досить цікавою. З лютого всі збройні сили теоретично стали частиною Народної армії, на папері ополчення реформували в регулярну армію з диференційованою оплатою і званнями. Дивізії сформували зі «змішаних бригад», що мали складатись частково з військ Народної армії, частково з бійців ополченських загонів. Насправді змінилася лише назва. Наприклад, війська РПМЄ, які раніше називалися дивізією імені Леніна, тепер отримали назву 29-ї дивізії. До червня зовсім незначна кількість військ Народної армії дісталися Араґонського фронту, тож ополченці змогли зберегти свою окрему структуру й особливий характер. Урядовці скрізь писали: «Нам потрібна Народна армія!», а радіопередачі та комуністична преса рясніли часом досить злостивими нападками на ополченців, яких змальовували як погано вишколених, недисциплінованих тощо. Водночас Народна армія поставала «героїчною». Наслухавшись такої пропаганди, ви могли зробити висновок, ніби добровільно йти на фронт — сором, а чекати призову — направду гідний вчинок. А поки ополченці утримували фронт, Народна армія спокійно тренувалася в тилу. Прикро, але цей факт, на жаль, постійно замовчувався. Ополченців, які поверталися назад на фронт, більше не проводжали з оркестром та прапорами. Їх потайки о п’ятій ранку садили на потяг чи вантажівку