Джордж Орвелл - Данина Каталонії

тій громаді, де ніхто не прагнув робити собі кар’єру, де відчувався постійний брак усього, проте не існувало привілеїв чи солодкої улесливості, можливо, зароджувалися перші незрілі паростки соціалізму. І зрештою, замість розчарувати, мене це тільки привабило. Тепер лише збільшилося моє прагнення побачити перемогу соціалізму. Почасти, можливо, тому, що мені пощастило перебувати серед іспанців, які своєю вродженою чемністю й вічною схильністю до анархізму зробили прийнятними навіть початкові етапи соціалізму.

Звісно, в той час я ще не усвідомлював змін, що відбувалися у моєму світогляді. Як і всі навколо, я здебільшого переймався нудьгою днів, спекою, холодом, грязюкою, вошами, скрутою та інколи небезпекою. Зараз же все інакше. Період, який раніше здавався мені безглуздим і нудним, зараз видається надзвичайно важливим. Він настільки відрізняться від решти мого життя, що вже навіть набув привабливих рис, як це зазвичай буває з давніми спогадами. Коли все те відбувалося, мені було складно, проте зараз, згадуючи минуле, у мене є над чим замислитись. Як би мені хотілося передати вам сповна всю атмосферу того періоду! Сподіваюся, в попередніх розділах книжки я хоч трішки зміг її змалювати. Усе, що зі мною сталося, пов’язане із зимовим холодом, пошарпаними уніформами ополченців, овальними обличчями іспанців, стукотінням кулеметів, смородом сечі й зіпсованого хліба і металевим присмаком квасолевого рагу, яке ми, наче голодні звірі, виїдали з брудних мисок.

Я пречудово пам’ятаю весь той період. Подумки я знову переживаю події, які на перший погляд видаються надто незначними, щоб про них взагалі згадувати. Ось я знову в землянці у Монте Почеро, лежу на виступі з вапняку, що слугував ліжком, а молодий солдат Рамон сопе, втикнувши носа мені між лопаток. Шпортаючись, я пробираюся брудною траншеєю крізь туман, що оповиває мене, наче хмара холодної пари. Я лізу по розщелині в горі, намагаючись не втратити рівноваги, хапаюсь за корінь дикого розмарину. Високо над моєю головою свистять кулі.

Я лежу на землі серед невеличких деревець смереки на захід від Монте Тразо. Поруч зі мною Копп, Боб Едвардз і ще три іспанці. Голим сірим схилом праворуч від нас дереться вервечка фашистів. Вони схожі на мурах. Недалеко, з фашистської позиції чути звук сурми. Ми з Коппом зустрічаємось поглядами, й він, наче хлопчисько, показує фашистам язик.

Я на брудному подвір’ї Ла Гранхи, а навколо мене чоловіки, кожен з яких, тримаючи в руках миску, намагається першим дістатися до казана з рагу. Товстий і втомлений кухар відганяє їх черпаком. За сусіднім столом бородань з почепленим на пояс пістолетом крає хлібину на п’ять шматків. Просто за моєю спиною лунає пісня на кокні (Білл Чемберс, з яким я страшенно полаявся і який згодом загинув під Уескою):

Щури, щури, щури,

Щури, неначе коти...

Над нами пролітає снаряд. П’ятнадцятирічні хлопчаки падають долілиць. Кухар ховається за свій казан. Коли снаряд падає і розривається за сто метрів від нас, усі зводяться на ноги. В усіх зніяковілі обличчя.

Я ходжу туди-сюди під темними кронами тополь, патрулюючи наші позиції. У переповненій водою канаві плавають щури, але шуму від них, як від видр. За нами розгорається вранішня зоря й андалусійський вартовий заводить свою пісню. Метрів за сто-двісті від нас на нейтральній території чути пісню фашистських вартових.

25 квітня, після звичних mañana, нас змінив інший загін, і ми передали свої рушниці, спакували речі й вирушили до Монфлорита. Я зовсім не шкодував, що покидаю лінію фронту. Воші в штанях розмножувалися набагато швидше, ніж я встигав їх винищувати, вже місяць у мене не було шкарпеток, а на чоботах стерлася майже вся підошва, так що можна сказати, я йшов майже босий. Я мріяв залізти в гарячу ванну, одягти чистий одяг і виспатися на свіжій постільній білизні незмірно більше, ніж будь-хто інший, хто жив цивілізованим життям. Декілька годин ми проспали в сараї у Монфлориті, а вже на світанку застрибнули у вантажівку, о п’ятій годині сіли на потяг до Барбастро, потім у Лериді, на щастя, пересіли у швидкий потяг і вже до третьої години по обіді 26 квітня прибули до Барселони. Тут і почалися всі мої неприємності.

Розділ 9

З Мандалая, верхня Бірма, потягом можна дістатись Майміо, основної гірської станції провінції, розташованої на краю плато Шан. Враження дивовижні. Ви залишаєте цілком типове східне місто — палюче сонце, запилені пальми, мішанина запахів риби, прянощів та часнику, соковиті тропічні фрукти, гурти смаглявих людей, — і ви так до цього звикли, що всю цю атмосферу забираєте із собою до вагона. Коли поїзд зупиняється у Майміо на висоті чотирьох тисяч футів, думками ви все ще у Мандалаї. Проте, вийшовши з вагона, ви ступаєте на іншу півкулю. Раптом ви вдихаєте прохолодне приємне повітря, яке так нагадує повітря Англії, навколо вас зелена трава, папороть, смереки, а рожевощокі дівчата продають у кошиках суниці.

Коли, провівши на фронті три з половиною місяці, я повернувся до Барселони, то раптом згадав про це. Була така ж різка й разюча зміна всього довколишнього. У потязі на шляху до Барселони все ще зберігалася атмосфера фронту: бруд, галас, дискомфорт, пошарпаний одяг, убогість та відчуття товаристськості й рівності. Коли потяг вирушив з Барбастро, в ньому вже було повно ополченців, а на кожній станції вздовж лінії фронту набивалися ще селяни з клунками овочів, переляканою свійською птицею, яку тримали просто за лапи, мішками, як виявилося згодом, повними кролів, що стрибали й крутились по підлозі, і нарешті величенькою отарою овець, яких завели у купе й запхали у кожен вільний куток. Ополченці горлали революційних пісень, в яких тонув гуркіт поїзда і махали червоно-чорними хустинками кожній вродливій дівчині, що зустрічалася їм дорогою. З рук у руки кочували пляшки з вином та ганусівкою, гидким араґонським лікером. Маючи іспанський бурдюк з козячої шкіри, можна було пригостити товариша, через увесь вагон бризнувши в нього цівкою вина, що значно полегшувало справу. Поруч зі мною темноокий хлопчина років п’ятнадцяти розповідав про свої неймовірні, безперечно вигадані, пригоди на фронті двом селянам, які слухали його, роззявивши роти. Селяни розв’язали свої клунки й пригостили нас якимсь в’язким бордовим вином. Усі були