Вайлет Альвіно - Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно

Він розвів руками й намагався не засміятися, хоча в очах явно виднілось: йому страшенно весело.

– Не смішно, – легенько стукнула його по плечу.

– Ай. Не бийся, а то все мамі розкажу, – насупився він, як мала дитина, і знову розсміявся.

– Зовсім не смішно, – буркнула я.

Я досі стояла, як вкопана. У розстебнутій блузці. У квартирі чоловіка, з яким ще вчора ми були… ну, майже «колишніми». А сьогодні я знайомлюся з його мамою. У дуже, дуже незручній ситуації.

– Все буде добре... Мама знає про тебе.

– Боже, – прошепотіла я, застібаючи гудзики та відвертаючись до стіни. – Це точно сон. Максиме, скажи, що це сон...

– Якби міг — сказав би, – промовив він, приводячи і себе до ладу. – Але з іншого боку, якщо вже знайомити тебе з мамою, то чому б не зробити це... креативно?

Я пирснула зі сміху — нервово, напружено, але щиро.

– Максим... – напружено поглянула на нього.

– Та жартую, жартую! – Він підійшов до мене, поправив комірець на моїй блузці і лагідно провів пальцем по щоках. – Все добре. Ходімо. Мама класна. Вона тебе точно полюбить.

Я глибоко зітхнула, спробувала приборкати паніку й пішла за ним до вітальні.

Жінка стояла біля вікна, спиною до нас. Струнка, елегантна, в легкому кардигані кольору кави з молоком. Вона обернулась і одразу тепло посміхнулась.

– Аліса... я так розумію...?

– Так. Дуже приємно познайомитись...

– Мене звуть Олена Василівна, але можеш звертатися до мене просто на ім'я. Я вже так звикла, надто вже довго жила за кордоном.

– Добре... як скажете.

– Бачу, син нарешті зміг тебе завоювати..., - і з теплом подивилася на мене.

– Мам...

– Що? Ти всі вуха мені про неї продзижчав. Тепер я бачу, кого він так довго не міг забути... і хочу вибачитися.

– Що? Ні... не варто...

– Варто. Тоді я не думала, що ця перша закоханість буде настільки сильною... А он воно як вийшло.

– Ні... все гаразд... можливо, саме так і мало статися. Все ж, – я подивилася на Максима ніжним поглядом, – він таки знайшов мене.

– І більше не відпущу, – Максим міцно стиснув мою руку, і поцілував.

– Я така рада за вас... – Її обличчя і справді показувало безмежну радість та любов. – Може, вип’ємо чаю?

Ми переглянулися з Максимом і розсміялися.

– Це вже буде третя чашка чаю за останні дві години, але чому б і ні.

Мама Максима спочатку не зрозуміла, та ми їй усе пояснили... звісно без деяких пікантних подробиць.

І хоч цей вечір закінчився не зовсім так, як ми планували, і далі поцілунків у нас не зайшло... (P.S. Після чаювання, мама поїхала ночувати в готель), ми сильно зблизилися з Максимом сьогодні. Я познайомила його з частиною свого життя, а він — мене з частиною свого. І, засинаючи на його плечі, в його квартирі, я почувалася абсолютно щасливою.