Стефані Гарбер - Каравал

ніколи не бачила нареченого. Є безліч речей, яких я не знаю про нього... — Скарлет хоч і не хотіла визнавати своїх справжніх почуттів, але змусила себе вимовити, — я боюсь.

Повільно Найджел ще раз обернувся. Скарлет стало цікаво, чи здатен він бачити, як глибоко засіли її страхи. Набагато глибше, ніж Скарлет сама це усвідомлювала. Очі зупинилися на ланцюгу навколо шиї Найджела, і враз вона побачила невидиму мотузку довкола власної, зв’язаної з батькових жорстоких покарань упродовж усіх цих років, яка завжди тримала її на прив’язі.

— Як хочеш виграти цю гру, — промовив Найджел, — тобі слід забути про весілля. Як хочеш розшукати сестру, не шукай у замку. Іди за юнаком з чорним серцем.

— Це третя підказка? — запитала Скарлет, проте Найджела вже не було.

Коли Скарлет вийшла на подвір’я, блиск замку потьмянів. Яскраво-золоті арки поблякли, кидаючи на замок видовжені тіні. Вона використала майже увесь час, але Скарлет сподівалась, що зізнавшись Найджелу у власних страхах, здобула третю підказку. Можливо, вона наблизилась ще на крок до Телли.

Коли Найджел промовив: «Іди за юнаком з чорним серцем», її думки одразу полинули до егоїстичного й брехливого Джуліана. Скарлет нескладно повірити, що в нього чорне серце.

На жаль, хитрого моряка і слід прохолов, зникло кудись нефритове шатро для поцілунків, де Джуліан обіцяв із нею зустрітись. Очі помітили лише зелене, пухнасте, як конюшина, шатро та ще одне — мерехтливе, смарагдово-зелене. Нефритового ніде не було видно.

Скарлет здалося, що острів з нею грається.

Вона перейшла до смарагдового шатра і виявилося, що воно суціль складається з пляшок: долівка, стіни, балки, стеля. Скло тихо бриніло, мов чарівний пилок, коли вона ступила всередину.

Окрім господині, єдиними людьми у шатрі була лише парочка легковажних дівчат. Обидві крутились довкола закритої скляної шкатулки, наповненої чорними пляшками з рубіново-червоними етикетками.

— Може, якщо ми першими знайдемо ту дівчину й розшукаємо Легенду, то зможемо йому це підлити? — запропонувала одна дівчина подружці.

— Це вони говорять про мій любовний напій, — сказала господиня. Вона зупинилась перед Скарлет і пирснула їй в обличчя щось м’ятне. — Але мені здається, ти тут не з цієї ж причини. Шукаєш новий аромат? Тут є пахощі, здатні привабити, а також пахощі, що викликають відразу.

— Та ні, дякую, — Скарлет відступила назад, перш ніж жінка спробувала ще раз її обприскати. — Що це у пляшечці?

— Моє привітаннячко відвідувачам.

Скарлет не повірила їй і зібралася вже було йти геть, та щось її утримувало у цьому наметі. Глухий голос наче запрошував її до грубої полиці, що стояла трохи оддалік. Полиця була вщерть забита помаранчевими лікарськими пляшечками та флаконами з чудернацькими етикетками: «Відвар забуття» та «Екстракт втраченого майбутнього».

Скарлет чудово усвідомлювала, що втрачає час, що мусить розшукати Джуліана і йти за чорним серцем. Вона вже було розвернулася до виходу, коли раптом помітила блакитну пляшечку на полиці: «Охоронний еліксир».

На мить Скарлет видалося, що блакитна рідина всередині билась, як серце.

Господиня намету дістала його й простягла Скарлет:

— Маєш ворогів?

— Ні, просто цікаво, — ухилилась від прямої відповіді Скарлет.

Куточки зелених очей зі зморшками довкола промовляли: «Я тобі не вірю». Однак вголос вона сказала інакше:

— Якщо хтось намислить завдати тобі кривди, — продовжила вона незворушно, — це його зупинить. Усе що потрібно — пирснути йому в обличчя.

— Як оце ви щойно зробили зі мною? — запитала Скарлет.

— Мої парфуми лише привідкрили тобі очі, щоб ти мала змогу побачити, що тут може тобі знадобитися.

Скарлет крутила у долонях невеличку пляшечку, яка виявилася доволі важкою. Вона навіть подумала, що навіть вага цього предмета у її кишені чудово заспокоюватиме.

— Скільки мені це коштуватиме?

— Тобі? — жінка пильно поглянула на Скарлет, яка зіщулилась і явно не хотіла стояти спиною до виходу з намету. — Розкажи мені про свій найбільший страх.

Скарлет вагалась. Джуліан вже попереджав її не розкривати першому-ліпшому таємниці. А ще казав, що виграти і знайти сестру можна лиш ставши безжальним. Це зілля могло додати їй цього почуття, саме тому — хоч це й не було єдиною причиною — Скарлет випалила одним духом:

— Марселло Драґна.

З іменем до намету увірвався різкий запах анісу, лаванди та ще чогось, подібного на запах гнилих слив. Скарлет швидко озирнула намет, аби упевнитися, що біля входу не стоїть батько.

— Цей еліксир можна використовувати лише раз і для однієї особи, — попередила жінка. — Ефект триває не більше двох годин.

— Дякую, — щойно слова злетіли з уст Скарлет, як їй здалось, що в сусідньому наметі стоїть Джуліан. Пляма чорного волосся й скрадливі рухи. Вона могла заприсягнутися, що він дивився просто на неї, а потім взяв і розвернувся.

Скарлет вибігла слідом, кинувшись до затіненої частини подвір’я, вільної від кольорових павільйонів. Але Джуліан зник. Він прошмигнув під арку ліворуч од неї.

— Джуліане! — Скарлет пробігла під тією ж темною аркою й продовжила шлях вузькою доріжкою, що вела до похмурого саду. Але й тут, ніде не мелькала темна Джуліанова шевелюра — самі лиш потріскані скульптури. Ніщо не ворушилось на тлі вмираючих рослин. Він просто зник, як зникли всі барви у саду, тепер уже померхлому й понурому.

Скарлет намагалась знайти ще одну арку, якою б міг скористатись Джуліан аби вийти, але невеличкий парк закінчувався старим фонтаном, що плювався коричневими бульбашками у брудний басейн з кількома монетками та скляним ґудзиком — Скарлет ще в житті своєму не бачила такого сумного місця.

Усе виглядало абсурдно: і Джуліанове зникнення, і те, що цей занедбаний клаптик землі конав посеред пишного обійстя. Тут навіть повітря було затхле — смердюче і застояне.

Жалюгідний фонтан навіяв Скарлет відчуття невимовної туги, перетворюючи її зневіру на страхітливу жовту безпорадність, що виїдала всі фарби життя. Невже те саме сталося і з рослинами? Скарлет відома безжалісна сила безпорадності. Коли б не її прагнення будь-що захистити сестру, вона вже б давно опустила руки.

А може, це вже давно слід було зробити? Любов до Телли переважно була джерелом постійного болю. Хоч Скарлет і намагалася про неї дбати, це ніколи б не заповнило порожнечу від зникнення матері. Та й Скарлет не відчувала любові Телли у відповідь. Якби це справді було так, сестра б нізащо не затягнула її у цю жалюгідну гру. Телла ніколи не була розсудливою. Завжди зоставалась егоїстичною