Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

— Давай! — реготнув Дан, і підлітки стовпилися перед екраном монітора. Раптово у хлопця задзвонив телефон. Він витягнув його зі штанів, швидко подивився на екран й вилаявся крізь зуби:

— Зараз прийду, без мене не дивитися!

Хлопець вийшов з кімнати. Притулився до стінки і натиснув кнопку прийому виклику.

— Так, мамо. Ну чого ти верещиш? Беру я трубку! Все нормально! Звідки я знаю, де він?! Все, давай. — Хлопець натиснув відбій й вдарився головою об стіну. Стосунки з мамою не складалися. До нього весь час були якісь претензії, вічний номер два біля свого старшого брата, який тільки прикидався класним хлопцем. Ніхто не знав, що у своїй компанії Юрко давно підсів на наркотики і грає слухняного сина тільки щоб мама не перекрила потік грошей. Батько помер від серцевого нападу, ще коли вони були малими. І зараз нікому було сказати брату: годі. Мама ні про що не здогадувалася. Поїхала до Італії на заробітки, залишивши їх один на одного і справно висилала передачі. Данило стиснув кулаки. Хоч би як він намагався перевершити чи бодай дотягнутися до Юрка, йому це не вдавалося. Та хіба це мало значення? Головне, що тут він не сам — є Сашко, дівчата. Вони — не зрадять. І він завжди буде з ними. В цьому ж сенс справжньої дружби?

— Усе нормально, — повторив собі Данило й, начепивши чергову усмішку, зайшов до кімнати. — Ну що тут у вас?

— Та нічого, — відмахнувся Сашко. — Зламують. Треба трохи почекати. Може, в пляшечку зіграємо? — підморгнув він Маринці, яка накручувала кучер на палець.

— Ще чого! — Гордо гмикнула вона, але всередині все перевернулося.

— Ну, Мари-и-инко, — жалібно попросив рудий. Він поліз до свого наплічника, що висів на стільчику, і витягнув пляшку вина, похитавши нею у повітрі. — Дивися, що в мене є!

— Ого, нічого собі! Дорогезне! — вигукнув Дан, впізнаючи відому назву. — Де ти взяв?

— У батька з серванта. Це його улюблене. Остання пляшка, між іншим! — Сашко з любов’ю погладив етикетку. — Тільки сьогодні і тільки для вас!

— А тобі нічого за це не буде? — обережно спитала Юля.

— А коли мені щось було? — весело відмахнувся хлопець. — Я за штопором!

Він вийшов на кухню і з гуркотом відсунув шафку з приборами. Перед очима чомусь стояло сумне батькове обличчя. В нього завжди було таке обличчя, і хоч би що він робив, воно ніколи не змінювалося. Відтоді, як мама… Рудий чортихнувся. Штопор, замість того щоб увійти в корок, роздер йому палець. На білу плитку впала перша крапля крові. Хлопець криво усміхнувся, запихаючи палець до рота. Що батько йому може зробити? Нічого! Що б він не втнув — усе завжди завершується нічим. Колишнього батька не повернути…

— Ну де ти там застряг? — До кухні зайшов Дан і побачив, що Сашко застиг із пляшкою в руках. — Давай я!

Він із легкістю висмикнув корок і розлив вино по келихах. Ледь втримався, щоб не розбити хоча б один — це ж мама прислала новий сервіз тиждень тому. Усе для Юрка.

Дан відніс вино до кімнати, а сам повернувся за пляшкою і заштовхнув корок назад.

— Ну, йдемо?

— Йдемо, — Сашко наче прокинувся й підморгнув: — Сьогодні буде гаряче?

— Ага, — реготнув Дан, пропускаючи рудого поперед себе.

— Ну, що перше: вип’ємо чи зіграємо? — Він усівся на килим і поклав перед собою пляшку. — Юлько, давай сюди! Вип’єш?

— Давай трохи пізніше… — Дівчина слухняно опустилась поруч. Не мало жодного значення, що робити. Пляшка, злам сторінки — все що завгодно!

— Маринко? — Дан подивився на близнючку, що склала руки на грудях.

— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся! — Рудий узяв келих і одним хилом ковтнув половину. — Нам буде дуже весело, — майже промуркотів.

— Ну гаразд, переконав, — кивнула Маринка, сідаючи навпроти сестри. — Тільки руки не розпускати!

— Та ти що? — удавано здивувався Сашко. — Я джентльмен! Ну що, хто перший? Давайте я?

Він крутнув пляшку, і вона зупинилася навпроти Юлі.

— Перший раз у щічку, — урочисто оголосив хлопець, цілуючи чорнявку.

Маринка гмикнула та розсміялась:

— Ой, ну як діти!

Серце стиснулося. В голові у дівчини дзвеніла тільки одна думка: терпи, терпи, терпи! Все буде добре! Адже їй теж має пощастити!

Юлина пляшка як на зло знову зупинилася на Сашкові. Він підставив губи, і близнючка слухняно доторкнулася до них. Хлопець крутнув пляшку, і знову — Юля.

— Слухай, це доля! — засміявся Дан, штовхаючи в бік друга.

— Та місцями просто треба помінятися. Набридло, одне й те саме, — гмикнула Маринка й відвернулася. Дивитися на те, як Сашко цілує сестру, було несила.

— Ну, тепер все по-дорослому, Юльцю, — Сашко сито усміхнувся й потягнувся до дівчини. — А ви — рахуйте до десяти!

— Раз, два, три…

Маринка стиснулася. Слова в голові віддавали гучним дзвоном. Ні, вона не може, не може на це дивитися! Близнючка схопилася, збираючись розняти парочку, коли в ком­п’ютері щось противно запищало. Сашко з розчаруванням відхилився й підвівся:

— Ну, пізніше продовжимо.

Червона як рак Юля кивнула й теж підвелася. Маринка схопила її за руку, боляче впиваючись нігтями у шкіру, і з притиском просичала просто у вухо:

— Не могла від нього відклеїтися? Я тобі цього ніколи не пробачу, чула? Ніколи!

— Так, що тут у нас? — Рудий сів за комп’ютер і активно заклацав мишкою. — Дивіться, їй навіть хтось пише. Правда, тільки один, і нік у нього тупий, — жартівливо почав хлопець, та раптом затнувся. Перед очима пролітали дивні фрази, вирвані з контексту.

«Кити викидаються, берег, вирішила, піду з тобою, сіллю для моря, народитися заново, скелі, вибрати, смерть».

— Слухайте, так вона що, цей… Зовсім здуріла? Зібралася накласти на себе руки? — Сашко ошелешено дивився в монітор. Перед очима у хлопця з’явилося вікно. Стулки розчиняються, в отворі з’являється худенька постать у білому. Білі фіранки розвіваються під вітром. Фігурка робить крок. А він не встигає нічого сказати, він не може навіть кричати. Мама, мама, мама… Його губи розпливлися в некрасивій гримасі. Мама, мама, мама… Він підняв божевільний погляд і наштовхнувся на Маринку. Хлопець простягнув руку до дівчини, але вона раптом сахнулася від нього. Сашко чортихнувся. Близнючка весь час нагадувала йому маму. Ті самі очі, той самий сміх — це тому він весь час себе стримував. Якщо він відкриється Марині, а вона теж його покине… Хлопець похитав головою, відганяючи страшні думки. Не можна! Не можна! Заспокойся і думай, заспокойся!

Юля опустилася на підлогу й почала розгойдуватися ­сюди-туди.

— Це ми, ми її довели! Це ми винні! Нас посадять!

— Чуєш, заспокойся! — Сашків голос тремтів. Перед очима все ще була мама. Вона дізналася, що батько зраджував їй, але навіть тоді не плакала. Вона просто зробила крок у вікно. І він не зупинив її. Просто не зміг. Правда? Він не винен. Він просто не зміг…

— Так, спокійно. Ніхто нічого не доведе! — Данило вхопив пляшку з вином і зробив три великі ковтки. —