MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Раптово — спалах. Хтось із новачків спіткнувся, і Крістал краєм ока побачила, як він летить об підлогу.

В спині щось клацнуло. Думки — змішались. Серце — різко забилось. Тінь — рвонула зсередини, не питаючи дозволу.

І тоді її очі засяяли тим вогнем. Вогнем, якого боялись. Ті, хто були поруч, відчули жар. Магія — вийшла з-під контролю. Руки Крістал спалахнули, бар’єри не витримували. Вона не бачила Розі — бачила тільки загрозу. І кожен рух інших здавався нападом.

— Зупиніть її! — вигукнув хтось.

— Ні! Не силою! — крикнув Макс і рвонув до неї.

Він не використовував магію. Просто наблизився і — торкнувся її плеча.

— Крістал. Це я. Подивися на мене.

Її очі метали іскри, руки тряслись. Але потім — ніби крізь туман — вона впізнала його. І раптом все стихло. Вогонь згас. Вона захиталась і впала на коліна, обхопивши голову руками.

— Я… я не хотіла… — прошепотіла вона.

Макс стиснув щелепу. Тепер він знав: це ще не контроль. Це — ілюзія контролю.

Після

Влад викликає Макса до себе.

— Відтепер вона під наглядом. Постійно.

— А якщо вона знову…?

— Тоді має бути хтось, хто зможе її зупинити, — Влад дивиться на Макса. — І це не прохання.

Коли тиша після випробування вже почала здаватись звичною, Крістал покликали до кабінету Влада. Вона ще не зовсім відійшла від подій, що відбулись, але всередині вже починалося інше — глухе, настирне тремтіння сили, яка знову хотіла вирватись.

Влад сидів за столом, спокійний, але погляд його був більш серйозний, ніж зазвичай.

— Сідай, — мовив він, і лише коли вона вмостилась, додав: — У тебе з’явиться новий наставник.

Крістал здригнулась.

— Я що… не впоралась?

— Ти впоралась. Але саме тому я не можу залишити тебе наодинці з цим. Сила в тобі — це не просто дар. Це тінь, яка може проковтнути. А ти… вже на межі.

Він махнув рукою — і двері відчинилися. У кабінет ступив чоловік.

Його хода була тиха, майже безшумна. Темно-синя мантія зі срібною вишивкою ковзала за ним, наче тінь. Але найбільше вражали очі. Вони були наче вигорілі зсередини — темно-сірі, з ледь помітним жаром, схожим на тліючий попіл.

— Це Ільяр, — сказав Влад. — Колись він пройшов подібне випробування. І… не витримав.

— Але вижив, — додав чоловік сам, його голос був глибоким і спокійним. — І навчився жити з тим, що не контролюється.

Крістал не відвела погляду. В ньому було щось, що не давало опустити очі — не сила, не суворість… А глибина. Людська.

— Я не буду вчити тебе бити сильніше. Для цього у тебе вже є наставники. — Він зробив крок ближче. — Але коли ти почнеш розвалюватись — і почнеш, — я буду тим, хто триматиме тебе докупи.

Влад мовчав, лише спостерігав.

— Ти боїшся втратити контроль. Це нормально. Але повір, гірше — коли думаєш, що все під контролем, а потім прокидаєшся серед руїн. Я пройшов це. І тепер… не дам пройти самій.

Крістал не знала, що сказати. Всередині щось розм’якло. І водночас знову напружилось.

— А якщо я не зможу?

— Значить, будемо знову. І знову. Поки не зможеш, — просто відповів Ільяр.