MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

— Спостерігає? — вона стиснула кулаки. — Це ж просто артефакт, чи не так?

— Сльоза Фенікса ніколи не була просто артефактом, — буркнув Макс. — Вона завжди була… живою.

Коли Крістал торкнулась купола, той розчинився, мов вода. Але її рука не дійшла до кулі — щось зупинило її. З повітря перед нею почала формуватись постать — прозора, як дим, але з чітко окресленими крилами і очима, що світилися, мов розжарені вуглини.

— Випробування, — прошепотів дух. — Для неї. І для того, хто піде поруч.

— Макс… — голос Крістал затремтів. — Що це?

— Не знаю, — він зробив крок уперед, — але ми тут не просто так.

Сутність здійнялась у повітря — і простір навколо знову почав змінюватися. Кам’яна зала розчинилась, поступившись місцем… іншій реальності. Темній. Похмурій. Віддзеркаленню самого серця.

Замість підлоги — вода, що відбивала спогади. Замість стін — уривки її найстрашніших страхів.

— Це вона. Її свідомість з’єднана з артефактом, — прошепотів Макс. — Якщо ми не витягнемо її звідти…

— То вона не повернеться, — докінчив хтось інший.

Голос пролунав з тіні за їхніми спинами. Із темряви вийшов третій — хлопець у сірому, з незнайомим обличчям, але з очима, які Крістал вже десь бачила. Можливо, у снах.

— Ти хто? — запитав Макс, виставивши перед собою руку з пломенем.

— Той, кого покликала Сльоза. — Він подивився на Крістал. — І, можливо, той, без кого вона не вибереться.

Сплетення

Вода під ногами здавалася спершу холодною, та коли Крістал ступила глибше, вона почала змінюватися — ставала важкою, майже липкою. Це не вода. Це — спогади. Кожен її рух пробуджував один із них. Голос матері, якого вона ніколи не чула. Обличчя батька, що розчинялося у темряві. Крик дитини — її власний?

“Це випробування. Це лише випробування.”

Але слова в голові вже не звучали твердо.

Ззовні Макс бігав по межі бар’єру, який знову з’явився навколо артефакта. Кожна спроба увірватися відкидала його назад — енергія била струмом і змушувала знову відступити.

— Крістал! — крикнув він, хоча й не знав, чи вона його чує.

— Вона не чує. Вона всередині, — спокійно мовив незнайомець. — Але ще не пізно.

— Хто ти взагалі такий? — Макс блискавично обернувся.

— Я не ворог. Хоч і можу виглядати як один. — Він торкнувся бар’єру, і той не зреагував. — Я — один із охоронців артефакту. Вибраний, щоб прийти, коли хтось знову намагатиметься пробудити його силу.

— І ти просто спостерігав?

— Вона має пройти все сама. Але не одна. І саме тому я тут. Їй потрібен хтось, хто розуміє її тінь.

Макс напружився. Це його роль. Його відповідальність. Але коли він знову торкнувся бар’єру — біль прострелив руку.

— Я не можу пройти. Це… не моя битва?

Незнайомець кивнув.

— Це її шлях. Але ти повинен залишитись поруч. Якщо вона захоче повернутись — має бути хтось, хто повірить у неї.

А у воді-спогадах Крістал ішла все глибше. Перед нею виник силует у дзеркалі. Вона… але інша. У чорному, з очима, що палали тінню.

— Я — не твоя темрява, — прошепотіла тінь. — Я твоя сила. Ти просто боїшся взяти її в руки.

— Ні, — хрипко мовила Крістал. — Я боюсь втратити себе.

— І все ж ти тут. Доторкнись. Довірся. Не мені. Собі.

Її рука повільно піднялась. Тінь торкнулася її пальців… і в ту ж мить тінь почала змінюватись. Ставати прозорішою. М’якішою.

Зі світла, що почало розходитися хвилями, Крістал знову почула голос — вже знайомий, новий, глибокий:

— Час повертатись.

Коли бар’єр розчинився, Крістал стояла посеред зали. Її очі світились теплим золотом. В руках — Сльоза Фенікса, яка тепер пульсувала спокійно, мов серце.

— Ти впоралась, — прошепотів Макс, підходячи повільно.

Незнайомець лише кивнув.

— Це тільки початок. І їй скоро доведеться зробити вибір. Великий.

— Тоді… залишайся поруч, — тихо мовив Макс. — Вона сильна, але сила іноді теж лякає.

— Я залишусь, — відповів той.

Після випробування

Коли вони повернулись до замку, все було звично: ті ж коридори, ті ж стіни. Але щось у Крістал змінилося. Вона рухалась інакше — повільніше, наче обережніше. Очі — мовби ще не повернулись повністю з того світу, де була її тінь.

— Ти не розмовляєш, — зауважив Макс, коли вони зупинились біля її кімнати.

— Бо я досі там. Частково, — тихо відповіла вона.

Він не став нічого казати. Просто кивнув і зник у тіні коридору. Але в нього залишилось відчуття, що вона… не зовсім з нею.

Крістал сіла на ліжко. Пальці стиснулись у кулаки. Вона чула, як щось у ній ніби шепоче. Голос тіні не зник. Він став її частиною.

“Я не твій ворог… я твій інстинкт.”

З кожним днем цей голос ставав чіткішим. Іноді — допомагав. А іноді — підштовхував. До рішучості. До ризику. До лінії, яку ще вчора вона не перейшла б.

Зовнішні прояви

На тренуваннях Крістал стала точнішою. Сильнішою. Її атаки — майже передбачення. Рухи — ідеальні. Але в очах було щось, що змусило навіть Роуз трохи насторожитись.

— Вона… ніби спустила привидів з повідця, — буркнула Роуз. — І тепер вони її слухають. Але я не впевнена, що це назавжди.

Макс лише мовчки дивився, як Крістал пробиває чергову ілюзорну ціль.

“Сильна”, — подумав він.

“Але чи своя?”

Внутрішній стан Крістал

Я бачу тепер краще. Відчуваю сильніше. Але що зі мною?

Іноді вночі її тіло саме починало випромінювати жар. Іноді — холод. Вона прокидалась з пульсом, що бився мов барабан. І з відчуттям, ніби тінь… досі поряд.

Ти змінилась, — сказала собі вголос, дивлячись у дзеркало.

І відображення, замість повторити рух, злегка посміхнулося.

Провал контролю

Це сталося на одному з тренувань. Просте завдання: тримати захист протягом трьох хвилин проти Розі. Вона вже робила подібне, нічого складного. Але щось пішло не так.