Люко Дашвар - Ініціація

страху. Мені б бігти геть, до іншої води, до джерел, кричати святій воді: «Він божевільний! Божевільний і хворий! Хоче, аби ми померли! А нащо?! Не хочу!» Суну слідом. У мізки б’є: то ініціація. Перевірка, іспит: чи буду поряд завжди? Я хочу! Але мені до біса страшно, і не розумію, в чому сенс. Зламати під колесами автівки кістки, хребет, голову? Скути себе в одне ціле диким страхом, відчайдушною зневагою до життя, хвалькуватою пихою? Не розумію його. Тільки одне: мене теж важко зрозуміти. Сама себе не розумію часом. І зараз, особливо зараз.

— Коли ви вже повиздихаєте, падли обдовбані?! — верескливо кричить нам з яскраво розмальованої малолітражки немолода пані. А я думаю не про те, що нині багато жінок за кермом, і сама би хотіла, навіть уявляла, як кермую маленькою «Мікрою». Жовч у мізки: сука! Просто сука! Не треба таврувати мене. Ти про мене нічого не знаєш!

— Пробка, — каже Блек, коли опиняємося на протилежному боці Набережного шосе, і тільки тепер помічаю: машини ледь сунуть. Так, пробка. Не помітила з переляку.

Кидаю на Блека швидкий ошелешений погляд, прошу тільки одного: хай не помітить мого страху! Хай повірить: ініціацію пройшла, назавжди в його житті. Удень і вночі, у пустощах і справах, і тут, у пробці. Та страх не йде, вчепився, тримає, і хочеться тільки одного — присісти, перепочити, бо ноги тремтять.

Блек щедрий. Мовчить, не ставить незручних запитань. Веде до Дніпра — дячить. Так несподівано дячить, що перехоплює подих, бо біля води — човен. Звичайний дерев’яний човен із двома широкими веслами. Блек першим заплигує до човна, простягає мені руку… Мені б сказати: «Та весна ж, холодно. Крига тільки нещодавно скресла. І вже темно. Хіба час для прогулянок на човнику? Ми куди? Уздовж набережної? Серйозно? Ми ж померзнемо. Я от уже…» Та в мізках — красива романтична картинка з телевізора: сонце, синя вода, човен, рипучі весла, двоє радісних, збуджених. Це про мене. Про нас. Прямо зараз. Довіряюся. Кладу змерзлі пальці в долоню Блека: уздовж набережної? Хоч на край світу! Блек допомагає мені вмоститися на носовій лаві човника, сам усаджується на середній, біля весел.

— Додому? — питає буденно.

Картинка прояснюється остаточно: і вже — сонце, і вода — синя, і закоханий хлопець хвилями, як на руках, понесе кохану додому. Реальність відмовляється вірити, їсть мозок: «Цей худий гребтиме аж до Лівого берега? Він часом не хворий на всю голову? Чи відштовхне човен від берега і тебе за весла всадовить? А човен… Човен цілий? Упевнена, що не потопитеся посередині Дніпра?»

— Так, додому, — відповідаю.

Страх не відступає. З Правого берега можна роздивитися хіба що далекі вогні Русанівки, і, щоби до них дістатися водою, треба перетнути Дніпро, оминути Венеціанський острів, повернути в Русанівську протоку, а там уже спасіння близько: можна і із човна у воду стрибати. Не страшно. Як не допливеш, так рибалки на берег витягнуть.

Блек щедрий. Дячить: за мій страх, за відчайдушну хоробрість бути поряд у божевільній пригоді. Не сіпає незручними запитаннями, дарує дивну подорож: веслує на середину Дніпра та все дивиться на мене. Відчуваю, хоч і не бачу його очей: темно. Темно, холодно, навколо зникли вогні: ми самі посеред розгойданого вітром чорного безмежжя Дніпра. Човник просувається вперед непевними стібками, наче невміла швачка намагається закріпити його нитками на воді, та хіба то можливо? Суденце зносить течією, весла знову і знову вирівнюють його, спрямовують до Лівого берега.

Блек утомився. Рухи стали повільнішими, рвучкішими. «Боже, дай йому сили, — плаче серце. — Хвилин на двадцять. Він же впорається за двадцять хвилин? Уже острів поряд — чорний, дрімучий…»

Острів поряд, і хочеться крикнути Блекові: «Давай зупинимося тут. Перепочинемо. А хочеш, далі я на веслах?..» Він ніби чує. Питає:

— Втомилася?..

Я?! Зіщулююся, щоби хоч якось зігрітися.

— Ні, — шепочу. — Просто хочеться…

— Чого?

«Твердого ґрунту! — б’є у мозок. — Опори, фундаменту. Щоб іти. До тебе…»

— До тебе, — кажу, не брешу.

— Іду до тебе, — відповідає.

Лякаюся до смертного жаху, ніби зараз Блек кине весла отут, посеред чорної води, підведеться, і від того човник захитається небезпечно і сильно, а він зробить до мене крок, обійме, щоб оволодіти… «Ні! — вчіпляюся в борти човника. — Ні, Господи! Додому, до берега! Скоріше б!»

— Скоріше… — цокочу зубами не від холоду, від жаху.

Киває. Міцніше вчіпляється у весла. Човник оминає Венеціанський острів, повертає до Русанівської протоки. Вогні Лівого берега вже не примарні — реальні, близькі. Хто ж знав, що дивовижна казка про любов може стати такою страшною і водночас лишитися такою прекрасною? Уже не холодно. Страх пішов, посіяв у душі весняні квіти — порозквітали. Дивлюся в сірі очі, ніяк не розумію: що то було? Нащо?.. Який важливий іспит склали ми нині? Що довели самим собі?.. Що наш шлях — окремий, незвичайний, що ігнорує загальні правила та норми? Що йтимемо тільки тими дорогами, які оберемо самі? А я? Обиратиму? Чи піду козенятком на повідку слідом за ним: у воду, в пекло? Я хочу того чи ні?

Питання заливають душу. Розпитаю. Обов’язково розпитаю Блека, бо він же не піде? Після такої пригоди не може піти! Лишиться зі мною назавжди. І страх. Знову страх. Ми підійдемо до дверей моєї квартири на вулиці довірливих, як я сама, Ентузіастів. Блек зупиниться, проведе долонею по моїй щоці. «Ромо-Розо… — скаже сумно. — Прощавай, красуне». — «Так то була божевільна метафора? Втілення твого уявлення про прощання? — розридаюся. — Ні! Не хочу!» — «Не тримай мене, — відкаже. — Обіцяєш?» — «Не триматиму! Не триматиму! Не триматиму!» — правильна відповідь відбиває в голові чечітку. Божуся собі: не триматиму, не попрошу залишитися. Скажу щось пусте: про човен, який Блек легковажно прив’язав звичайною мотузкою до металевого кільця на Русанівській набережній, про холодну весняну ніч, яка принесе теплий весняний день, про те, що сонце завжди ховається за лаврські куполи, як людині хочеться сховатися за могутністю Бога.

Сходи ведуть до квартири на вулиці Ентузіастів.

Блек утомлений, світлий.

— Не йди… — шепочу.

— Як можу піти? Ти прив’язала мене, — відповідає, веде долонею по моїй щоці: на зап’ястку хитається металевий якір на джутовому ланцюжку.

Простір заливає світлом. Таким сліпучо-нещадним, що при ньому, здається, соромно і недоречно зривати з себе одяг, падати на диван хрестом, розкинувши руки, ніби відкривши душу. Ми під прицілом невидимих телевізійних софітів, контрастні, позбавлені нюансів і напівтонів: все гранично чітко, логічно та зрозуміло — гола жінка, голий мужчина. Рухи позбавлені делікатності та плавності, звуки не