Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

"Система прогнила до самих основ," — подумав Зорепад із гіркотою.

Він вдихнув глибше, намагаючись стримати емоції. У цьому світі йому належало почати зміни, і, можливо, цей маленький крок — можливість дати Квітчані зрозуміти, що не всі аристократи та дворяни однакові — міг стати першим невеличким кроком у цьому напрямі.

— І ще, Квітчано, — тихо, але твердо додав він.

Вона застигла, не піднімаючи погляду.

— Це не наказ. Я просто хочу поговорити з тобою та дізнатися історію твоєї сім’ї. І ти можеш відмовитися, якщо хочеш.

Його слова звучали просто, але їхня несподіваність збила її з пантелику. Вона повільно підняла голову й зустріла його погляд. Її очі були насторожені, але в них також світилася тінь подиву.

— Вибір за тобою, — спокійно продовжив Зорепад, його голос був рівним, позбавленим навіть натяку на тиск чи зверхність. Він говорив просто, але в цих словах вчувалася глибока впевненість.

Квітчана застигла, ніби намагаючись переконатися, що правильно почула. Її погляд, сповнений розгубленості, ковзнув на молодого баронета. Це було щось незвичне, майже неможливе. Досі вона не знала панів, які дозволяли б своїм слугам хоч якусь свободу вибору.

— Я… Я зараз усе організую, — нарешті прошепотіла вона, уникаючи його погляду, і поспішила до дверей. Її рухи були різкими, ніби вона боялася, що затримається ще хоч на мить.

Залишившись наодинці, Зорепад повільно прикрив очі, знову відчувши знайому хвилю болю, що пульсувала десь глибоко в його тілі. Мимовільна гримаса викривила його обличчя, але він швидко розслабився, пригадуючи уроки самоконтролю. Біль не був для нього новиною — рани, як фізичні, так і душевні, стали невіддільною частиною його існування. Але перед іншими, навіть перед такою скромною дівчиною, звичайною покоївкою, як Квітчана, він не міг дозволити собі показати слабкість.

Пам’ять Світозара — давнього, мудрого, непохитного — надихала його на великі завершення, але зараз вона здавалася майже глузливою. З усією цією пам’яттю і досвідом, які переповнювали його, він усе ще залишався шістнадцятирічним юнаком. Юнак все ще не встиг пристосуватися до новодобутого досвіду та зрілості, які несла в собі його душа.

Погляд Зорепада зупинився на дверях, за якими зникла покоївка. Коротка розмова залишила у ньому дивне відчуття — гіркоти, змішаної із соромом і гнівом. Ця дівчина була живим нагадуванням про несправедливість світу, який він, як Світозар, намагався змінити. Але замість свободи, яку колись обіцяв, люди отримали нові пута. Її покора, її стриманість, її напруженість — усе це було відображенням системи, яка калічила душі, навіть якщо більше не розмахувала батогом.

"Світ створив таку, як вона, — подумав він, проводячи рукою по бинтах на боці. — І цей самий світ змусив її бачити у всіх загрозу, навіть у тих, хто хоче допомогти."

Більше так тривати не може. Зорепад відчув, як гнів, спочатку тихий, немов жар під попелом, почав розгоратися в його грудях. Але разом із ним прийшла і твердість. Він не міг змінити все одразу. Цей світ був занадто великим, занадто міцно зцементованим у своїй несправедливості, щоб його можна було зламати за один день чи навіть за десятиліття.

Він зробив глибокий вдих, вдивляючись у візерунки, що тьмяно миготіли на стелі від світла ранкового сонця. Світозар залишив йому не лише силу, а й віру в те, що кожен великий шлях починається з малого.

"Я не можу змінити все одразу," — його думки були ясними, ніби вирізьблені в камені. — "Але я можу почати тут і зараз."