Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Світозар не дбав про те, щоб його дії завжди відповідали найвищим моральним стандартам. Він розумів: у боротьбі за великі ідеї жорстокість, інтриги та підлість — це тіні, що неминуче супроводжують світло. Він діяв так, як було потрібно, щоб досягти своїх цілей, нехай навіть іноді ціна здавалася занадто високою.

Зорепад задумався про цей спадок, дивлячись на Квітчану, яка з покорою говорила про борги й відпрацювання. Її слова, сказані без обурення, але з нотками смирення, звучали у його вухах, як дзвін, що сповіщає про невиконану обіцянку. Той ідеал, за який Світозар віддав своє життя, здавався крихким, майже зруйнованим під тиском нових кайданів, вигаданих людством.

Світозар, колись сильний і непохитний, залишив людям свій заповіт та волю, в якому вказував зберегти свободу як найвищу цінність. Перед своєю смертю, коли він намагався прорватися до рангу богорівного, він мріяв про те, що його спадок стане світлом для тих, хто йтиме після нього. Але людство скористалося цим спадком інакше. Воно прийняло свободу як символ, але насправді лише замінило одні кайдани іншими.

Тепер Зорепад знав, що його шлях буде іншим. Якщо люди не можуть зрозуміти, що означає жити вільно, він змусить їх це усвідомити. Його рішення стали твердішими, як сталь у вогні. Свободу більше не можна пропонувати, як вибір. Її треба насаджувати, виривати місце для неї з корінням старих систем і розчистити шлях для нового світу.

"Якщо вони не здатні зрозуміти свободу, — подумав Зорепад, — я покажу їм, що вона означає, навіть якщо доведеться діяти безжально."

Його погляд став холодним, але водночас сповненим рішучості. Він більше не вагався. Тепер він знав, що Світозар почав, але не завершив, і ця місія перейшла до нього. Зорепад був готовий стати тим, хто здійснить цю клятву, хай навіть світ спочатку не захоче її прийняти.

— Це важко для вашої сім’ї? — запитав він, дивлячись на неї пильно.

Квітчана злегка знизала плечима.

— Ми звикли, пане. Головне — що нас не розлучили. Мій брат працює на кузні, а батько доглядає худобу.

Зорепад коротко кивнув, але не поспішав продовжувати розпитування. Він уважно спостерігав за Квітчаною, помічаючи, як її обличчя залишалося спокійним, хоч у її погляді і ховалося щось більше — втома, покора, можливо, навіть відчуження. Він розумів: ця дівчина й її сім’я — ще одні з багатьох, кого система зробила залежними, перетворивши на розмінну монету в руках аристократії.

— Принеси мені більше їжі, як учора, — сказав він рівно, трохи нахиляючись уперед. — І глечик вина.

Квітчана швидко кивнула, стримано опустивши погляд.

— Я швидко, пане, — відповіла вона без емоцій.

Вона вже зробила крок до дверей, коли Зорепад знову звернувся до неї.

— І накажи принести ще один столовий набір і стілець, — додав він, ніби між іншим. — Складеш мені компанію.

Дівчина застигла, мов закам’яніла. Її серце калатало так гучно, що їй здавалося, ніби навіть Зорепад може його почути. На перший погляд вона залишалася спокійною — рівна постава, злегка опущена голова. Але її руки, що судомно затиснули поділ спідниці, видали напругу, яка піднялася з глибини її душі. Запрошення господаря сісти за стіл прозвучало дивно, навіть тривожно.

Думка, яка враз спалахнула в її голові, змусила кров похолонути.

"Він хоче мене затягнути в ліжко," — болісно пронеслося в її свідомості, і благородний образ молодого баронета, який мимоволі складався у її уяві, розлетівся на друзки. Він нічим не кращий за інших. Такий самий, як і всі вони.

Замість світлої надії, яка з'явилася після їхньої короткої розмови, тепер залишилося лише відчуття зради. Дівчина добре знала, на що здатні дворяни, коли слуги ставали для них лише знаряддям для задоволення потреб. І хоча її особисто ніколи не торкалася подібна ганьба, Квітчана чула достатньо історій про тих, хто не мав сили опиратися чи відмовити.

Вона не хотіла думати про це. Їй стало моторошно навіть від самої думки. Чи зможе вона втекти від такої долі, якщо її здогади підтвердяться? Чи дозволить їй це зробити граф Валигор, для якого все у маєтку й в усьому хуторі було лише частиною його власності?

Трохи нахилившись, Квітчана кивнула, приховуючи тремтіння в голосі:

— Як накажете, пане, — відповіла вона приглушеним голосом, намагаючись приховати тремтіння. Її голова опустилася нижче, а плечі трохи напружилися.

Зорепад спостерігав за Квітчаною, уважно вивчаючи її реакцію. Її спокійна, хоч і покірна постава раптово змінилася. Напруга проступила у кожному русі: плечі злегка напружилися, а пальці судомно стискали поділ спідниці. Ця зміна не могла залишитися непоміченою, і Зорепад майже одразу здогадався, що могло викликати таку реакцію.

Він відчув хвилю гніву, не на Квітчану, а на саму систему, яка зробила такі думки можливими. Цей світ, його закони, навіть його власний статус — усе це створювало безодню між ним і такими, як вона. Покоївка, звичайна дівчина, яка просто виконувала свої обов’язки, тепер виглядала наляканою лише через просте запрошення. Її поведінка кричала про недовіру, і він розумів, що ця недовіра була виправданою.

"А я всього лише хотів поговорити," — подумав Зорепад, відчуваючи, як у ньому зростає тяжке почуття провини. Він лише хотів дізнатися більше про неї, про її родину, про життя, яке ховалося за смиренними словами. Це була його спроба вийти за межі формальностей, які зазвичай стримували стосунки між панами і слугами.

Але він побачив, що навіть ця проста спроба ламається під вагою століть та тисячоліть нерівності. Він хотів створити міст, але замість цього розбудив підозри, вкорінені в кожній взаємодії між вищими і нижчими.

Його очі звузилися, погляд зупинився на її руках, що стискали спідницю, і він відчув бажання розвіяти її страхи. Але як? Які слова могли б змінити реальність, у якій вона виросла, реальність, де кожен жест з боку господаря міг бути сприйнятий як загроза?