Івлін Во - Жменя праху

class="p1">— Боюся, що вам буде нудно зі мною,— сказав Тоні.— Ми ж так мало знаємо одне одного.

— А ви про мене не думайте.

— Але ж вам, мабуть, дуже важко.

— Не думайте й про це.

— Спробую... От безглуздя: я ж зовсім цього не думаю, тільки так кажу... Я думаю весь час про інше.

— Я знаю. Не треба мені казати нічого.

За хвильку Тоні сказав:

— Яке страхіття це буде для Бренди! Адже в неї мало що було в житті, крім Джона. Я маю її, я й дім люблю... А для Бренди Джон завжди був головне... ще б пак... До того ж останнім часом вона так мало його бачила. Вона ж весь час у Лондоні. Це для неї буде тяжкий удар.

— Важко вгадати, що для кого тяжкий удар.

— Але ж я так добре знаю Бренду!

VI

Вікна в бібліотеці стояли відчинені, й у тихій кімнаті було виразно чути, як високо на вежі серед кам’яного різьблення б’є годинник. Обоє вже довгенько мовчали. Місіс Реттері сиділа спиною до Тоні; вона розкладала на картярському столі свій хитромудрий пасьянс із чотирьох колод, а він сидів перед каміном, у кріслі, там, де сидів після сніданку.

— Ще тільки четверта година? — здивувався він.

— А я гадала, ви спите.

— Ні, я просто задумався... Джок уже більш як половину дороги проїхав, він десь біля Ейлсбері або Трінга.

— Машиною ж так довго їхати.

— Нема ще й чотирьох годин, як це сталось... аж чудно думати, що це ще той самий день. Лише п’ять годин тому всі були тут, пригощалися перед полюванням.

Обоє ще трохи помовчали: місіс Реттері згорнула карти й заходилась розкладати знову.

— В двадцять вісім хвилин на першу мені сказали. Я тоді поглянув на годинника. За десять хвилин до першої Джона принесли... вже більш як три години тому... Майже неймовірно, правда? Все разом стало якесь не таке.

— А так завжди буває,— сказала місіс Реттері.

— Бренда довідається за годину... якщо Джок застане її. Звісно, дуже можливо, що її не буде дома, і він не знатиме, де її шукати, бо вона живе в квартирі сама. Як іде кудись, то замикає двері, та й усе. І цілих півдня не приходить. Я це знаю, бо часто, буває, телефоную і не застаю нікого. Він, може, не одну годину її розшукуватиме... Може, й ще цілих чотири години. Тоді буде вже восьма. Може, вона аж до восьмої не вернеться... Подумайте, скільки вже часу минуло, відколи це сталось, а Бренда й ще стільки часу нічого не знатиме. Аж не віриться, правда? А тоді ще сюди треба їхати. Є поїзд десь о дев’ятій з хвилинами. Може, вона встигне на нього. Не знаю, чи мені їхати її зустрічати?.. Я б не хотів лишати Джона.

(Місіс Реттері сиділа, пильно дивлячись на карти й перекладаючи їх групками то туди, то сюди, немов човники в ткацькому верстаті. Під її пальцями з хаосу народжувався порядок; вона визначала, яка карта йтиме за якою чи поперед якої, і символи перед її очима ставали змістовними, пов’язаними між собою).

— Звичайно, може, вона й дома буде. Тоді вона може приїхати й вечірнім поїздом, тим самим, що ним завжди верталась, коли їздила до Лондона, поки не було квартири... Я намагаюсь уявити, як це воно буде, коли приїде Джок і вона здивується, побачивши його, а потім він їй скаже... Як важко буде Джокові... Може, вона вже о пів на шосту або й трохи раніше все знатиме.

— Шкода, що ви не любите пасьянсів,— сказала місіс Реттері.

— Мені навіть легше буде, коли вона знатиме... бо так наче якось негарно, ніби в мене якась таємниця, що Бренда її не знає... Хтозна, як у неї час розподілений. Здається, остання лекція закінчується десь о п’ятій... І чи вона зразу йде додому перевдягтись, коли хоче піти кудись на чай чи коктейль. Адже в тій квартирці не можна весь час сидіти, вона така маленька.

Місіс Реттері замислилась над розкладкою карт, тоді згорнула їх на купу, ще раз розіклала — не задумуючи нічого; тепер пасьянс майже вийшов, тільки червова шістка не лягла куди слід, а на одному ріжку лишилось вільне місце, куди нічого не можна було перекласти.

— Від цього пасьянсу здуріти можна.

Знову почулося бамкання годинника.

— Тільки чверть на п’яту?.. Ви знаєте, я б, мабуть, збожеволів, якби лишився сам. Я вам такий вдячний, що ви лишилися зі мною.

— Ви вмієте грати в безик?

— Пробачте, не вмію.

— А в пікет?

— Теж ні. Я ніколи не міг навчитися в щось грати — крім «гукай пару».

— Шкода.

— Треба б послати телеграму Марджорі й ще декому, та я краще зачекаю, поки Джок сповістить, що він бачив Бренду. А то, може, Марджорі принесуть телеграму, а Бренда там.

— Спробуйте-но не думати ні про що. А в кості ви вмієте грати?

— Ні.

— Це дуже легко, я вас навчу. Кості мають бути в триктраку.

— Та ні, не треба. Мені не хочеться грати.

— Візьміть кості й сядьте за стіл. Нам ще треба якось шість годин перебути.

Вона показала, як кидають кості.

— Та я бачив у кіно,— сказав він.— Носії на вокзалі й таксисти грають.

— Звісно, бачили, нічого тут нема хитрого. Дивіться, ви виграли.

Трохи згодом Тоні сказав:

— Я оце щось подумав.

— Ви ніяк не можете не думати?

— А що як вечірні газети вже про все довідались? Бренда може побачити десь на вітрині або просто знічев’я купити газету, а воно там... ще й з фотографією.

— Так, я про це подумала, коли ви говорили про телеграми.

— Це ж дуже можливо, правда? Вони ж про все зразу дізнаються. А що можна зробити?

— Нічогісінько. Тільки ждати. Ну ж бо, кидайте кості.

— Та мені не хочеться грати. Тоскно дуже.

— Знаю, що тоскно. Можете не казати мені... та не кидати ж гру, саме коли вам так щастить?

— Вибачте... мене воно не розважає.

Він пройшовся по кімнаті — спершу до вікна, потім до каміна. Тоді почав натоптувати люльку.

— Принаймні можна довідатися, чи є щось у вечірніх газетах. Можна подзвонити до мого клубу й спитати швейцара.

— Що