Дроянда - Серце Вовка: Спадщина Кланів 2 частина , Дроянда

Після напруженої розмови всі зібрали речі й вирушили в дорогу. Дівчата йшли слідом за братами, іноді переглядаючись і хихочучи, а хлопці йшли попереду, час від часу озираючись, щоб переконатися, що все під контролем.

— Ви тільки погляньте на них, — тихо прошепотіла Настя до Луції. — Такі серйозні, ніби йдуть на війну.

— Ага, — Луція посміхнулася. — Мені здається, вони ще не усвідомили, що головна небезпека — це ми.

Аліса підхопила їхній настрій і, зробивши вигляд, що серйозно задумалася, сказала:

— Ну що, дівчата, може, загубимося випадково? Подивимося, як вони будуть нас шукати?

— Ти що, з глузду з’їхала? — обурилася Саша. — Вони й так ледь нас витримують.

— Їм точно не все одно, — втрутилася Луція. — Але давайте без дурниць, нам і так доведеться нелегко.

Тим часом попереду Сіріус раптом зупинився й різко озирнувся.

— Чого шепочетеся? — підозріло запитав він.

Дівчата дружно похитали головами.

— Та так, обговорюємо, як класно йти за вами, — невинно сказала Настя.

— Ага, — підхопила Аліса. — Ще трохи — і я напишу пісню про ваш серйозний вигляд.

— Ой, тільки не це, — простогнав Алекс. — Однієї Луції нам вистачає…

Луція пирснула від сміху.

— Ну все, хлопці, привикайте. Це буде найцікавіша подорож у вашому житті.

— Ще трішки, і ми втратимо одне місто, — серйозно сказала Луція, зупинившись і подивившись на братів.

Хлопці одразу насторожилися.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Деймон, зводячи брови.

Луція глибоко вдихнула.

— Я відчуваю, що щось не так. Немов щось темне вже наблизилося до нас, і якщо ми не поквапимося, буде пізно.

Брати переглянулися.

— Якщо ти це відчуваєш, значить, це не просто так, — сказав Сіріус. — Ми не можемо ризикувати.

— Тоді не гальмуємо! — крикнув Алекс і першим рушив уперед.

Дівчата, які йшли позаду, помітили зміну настрою.

— Що сталося? — запитала Настя, підбігаючи до Луції.

— Є відчуття, що ми запізнюємося.

— То чого ми чекаємо? Вперед!

Всі прискорилися, а відчуття тривоги не покидало Луцію. Вона знала — попереду їх чекає щось велике.

Група швидко рушила вперед, напружено вдивляючись у далечінь. Повітря стало важчим, наче саме місто, до якого вони прямували, вже захлиналось у тінях небезпеки.

— Щось тут не так… — пробурмотів Феш, їхній батько, зупиняючись на мить.

Луція відчула, як її серце закалатало швидше. Вона не могла пояснити, але всередині все кричало: поспішіть!

— Ми повинні бути там раніше за них! — твердо сказала вона, стискаючи кулаки.

— Але хто ці «вони»? — обережно запитала Настя, поглядаючи на Луцію.

— Я ще не знаю… — вона ковтнула повітря, намагаючись заспокоїтись. — Але скоро дізнаємось.

Раптом вітер змінився. Він став холодним, нестерпно пронизливим, і приніс із собою слабкий запах диму.

— Вони вже тут, — тихо сказав Деймон, стискаючи зброю в руці.

— Ми не дозволимо їм забрати місто, — впевнено відповів Сіріус.

— Ні, ми його захистимо, — додав Алекс.

Луція глибоко вдихнула. Вона не була сама. Вона мала братів, друзів і сім'ю. Вони впораються. Вони обов’язково переможуть.

І з цими думками вони кинулися вперед, прямо у вир подій.

Їхні кроки ставали все швидшими, серце Луції билося в такт їхнім рухам. Місто вже було на горизонті, його очеретяні дахи і розмиті контури все ближче ставали реальністю. Проте чим ближче вони підходили, тим сильніше відчували зростаючу напругу у повітрі.

— Що це за відчуття? — запитала Луція, зупиняючись на мить і вдивляючись у горизонт.

— Чи це просто я, чи здається, що місто порожнє? — здивовано промовив Марк, нахилившись вперед.

Їхня увага була привернута до темної хмари, що зависла над містом, наче знак чогось небезпечного, що чекає на них.

— Ми повинні бути готові до всього, — сказав Феш, повільно діставши меч і перевіривши його лезо. — Це може бути пастка.

— Пастка чи ні, ми не можемо відступити, — запевнила їх Луція, намагаючись віднайти впевненість у своїх словах. — Ми прийшли не просто так.

І, підходячи до самого міста, вони помітили кілька фігур на передовій, які, схоже, чекали на них. Тіні не відділялися від людей, вони виглядали як частина самого міста, і це створювало відчуття, що все навколо завмерло, очікуючи на кроки героїв.

— Пам'ятайте, що ми — одна команда, — прошепотіла Луція, глянувши на своїх братів і друзів. — Разом ми не злякаємось нічого.

Вони повільно рушили вперед, готові до всього. Всі їхні почуття зосередились на тому, щоб пережити цей момент, де кожен наступний крок міг вирішити їхню долю. Місто здавалося порожнім, але холод, що пронизував їхні шкіри, говорив про протилежне.

Місто було темне і непривітне, ніби саме повітря всотувало світло, залишаючи їх в розпачливому відчутті, що вони не одинокі тут, але і не відчувають жодної підтримки. Тіні навколо ставали все чіткішими, а їхні кроки віддавались відлунням у пустих вулицях.

Як тільки вони наблизились до центру міста, перед ними з’явились загадкові фігури, їхні обличчя були непроникними, сховані за каптурами та масками.

— Ви сюди прийшли, щоб дістатися правду про себе, братів і сестер, — проголошено заявив один з них, голос його був холодним і беземоційним.

Луція зупинилась, її серце затупило на мить, але вона одразу схопила себе. Це була їхня мета — дізнатися, що сталося з ними, дізнатися про їхні справжні походження.

— Так, ми шукаємо відповіді, — сказала Луція, її голос був впевнений, але в очах світилось занепокоєння. — Що ви знаєте про нас?

Інший чоловік кивнув.

— Ми знаємо більше, ніж ви могли б уявити, — його голос змінювався, ніби він говорив не тільки до них, а й до чогось невидимого в повітрі. — Ви маєте кров древніх. Кожен із вас пов'язаний із історією, що лежить в основі цього міста. Те, що вам здається таємницею, насправді є частиною вашої істинної природи.

Луція схопила братів за руки, намагаючись втримати спокій, хоча її серце билося все швидше. Вони всі разом зібралися тут, щоб дізнатися правду, і не могли відступити.