Володимир Лис - Стара холера

Адам і вернеться назад. Добре, що є куди вертатися. Раз їй буде не потрібен, то й вернеться. І вовки будуть ситі, і кози цілі.

Уже в суботу надвечір Адам подумав, що, може, й не тре’ завтра йти. Може, якось обійдеться. Од такої думки стало веселіше на душі. Та тут Адам почув нявчання. Кішка! Його кішка… Він же зовсім забув про неї. Тая Євка-Ружа приходила зі своїм котиськом. І, видать, котам було добре, ліпше, ніж їм з Євкою. Зразу познайомилися, як він ступив до хати, то вже терлися їдне до другого, мурчали собі. І нехотя розлучалися. Ото теперика радітимуть, як стрінуться.

– То ж ти, певне, скучаєш за тим котиськом, – сказав Адам до кішки. – Признайся, скучаєш?

Кицька нявкнула, й Адамові здалося, що вона підтвержує його слова. І він сказав, що таки завтра підуть до тої баби і неїного кота.

– Будеш ти мати повне удовольствіє, побачиш того котяру, – сказав Адам. – Атож, чом би й нє? Хоть носами потретеся. До кошенят ти вже не гожа, зо три літа, як не приводиш. А помуркати – то всіди пожалста, буде тобі повне удовольствіє.

Адам пригадав, як не раз він ходив по селу й пропонував кошенят, що приводила його кішка Нюрка. Люди спершу не вельми охочі були до його приплоду, а потім стали брати, ще й приходили питати, чи, бува, його кошиця не окотилася. Адам дивувався такій переміні, а потому Роман, халамидник, і признався зі смішком, що то він розпустив чутку: коти од блаженного дурника Адама-пастуха удачу приносять. То люди й поперли за кошенятами.

Роман міг ще й не таке придумати!

Адам поміркував, що без Романа йти свататися якось негоже. Ну, а де Роман, там і Омелян, і Платон. Чом би нє… Мо’ й своє яке слово скажуть за нього. І чарчину вип’ють у тої Євки. Всім користь.

Поки що ж Адам узяв кішку Нюрку на руки, а як прийшла пора лягати спати, то поклав неї собі під бік. Йому було тепліше спати. Все ж кішка гріла, та й неабияк. Адам подумав, що тій Красній Ружі ще далеко до його кішки, з тим і заснув.

А вранці, як розплющив очі, кішки не було під боком. Адам роззирнувся по домі й побачив, що вона сидить на підвіконні. Застрибнула на лавку, а далі на стіл. До вікна. Те видалося доброю прикметою. Треба таки йти свататися.

Адам прошвендявся до Романа, потім до Омеляна і Платона. У Омеляна, правда, боліла нога, аж ступити не міг. А Роман і Платон згодилися піти до Красної Ружі

І по обіді Туптали побачили, як троє дідів – ціла процесія – йшли по одній, потім другій і третій вулиці. Спереду поважно простував Роман із хлібиною в руках, далі Платон з вузликом, у якому було два великих зимових яблука. А останнім, як звичайно, Адам, цього разу з кішкою Нюркою на руках. Він гладив кішку й тихо наказував, аби вона не боялася. Колись же й до неї приходили свататися коти, по-своєму, по-котячому.

Дехто з тупталівців, котрі були на дворах або вийшли присісти на лавочках, дивилися на чудернацьку процесію: куди ж то шпацірують цеї діди? Та угледівши на чолі походеньок трьох стариганів Романа Байчика – всміхалися. Знову старий хитрюган і варіят щось учварив чи задумав учварити.

Роман тихо і значливо сказав комусь із цікавих:

– Велике діло сьогоднє в Тупталах. Мона сказати – гісторічеське.

Адам спробував було пояснити, що діло його стосується, та йому стало ніяково, й на третьому слові збився. Далі ступав уже геть несміливо. Що то таке вони дурне учварили! Геть зваріювали. І він першим. Бо добро би Романа женили, так він звичний до всяких авантур. А то Адама! Таково щось не те, несусвітнє виходить…

Адамові ноги стали заплітатися, далі самі спинилися, не слухаючи свего хазяїна. Адам поглєнув, як віддаляються Платон і Роман, потупцяв трохи на місці погладив кішку, сказав:

– Та ж тогіво, тебе той Євчин котисько, певне, обіжати буде. Здоровецький котяра в тої баби.

Розвернувся і почалапав назад, пришвидшуючи, як міг, ходу. Те трапилося неподалік од повороту на Євчину вулицю. Роман озирнувся, щоб перестроїти свою сватальницьку команду в інший ряд – троє поряд, – і побачив, що лишився їден Платон, Адам же, петляючи, як той заєць, віддаляється й ген уже коло Мотрунки Дрикальової.

Роман матюкнувся і скільки було сили крикнув:

– Стій, стрілятиму! Стояти, твоя тарабарська мати! – І вже тихіше: – Ну вилупок! Охверма28 Тихіська!

Адам чи то не почув, чи вдав, що не чує, але почалапав, хитаючись, далі.

– До свеї доми, щоб залізти під припічок разом зі своєю кішкою, – сплюнув Роман.

– От зараза пастуська, – сказав Платон. – Що робити, Романе? Будемо й собі вертатися?

– Ну я йому сьоннє випишу по перше число, – пообіцяв Роман і став гарячково міркувати, що чинити далі. Не звик він відступати, викручувався ще й з гірших придибенцій. Може, справді плюнути та й собі вернутися? Хай той дурень зачиняється сам у своїй халупі.

І тут Романів погляд упав на подвір’я, навпроти якого вони стовбичили. Там у глибині двору стояла і зирила на двох чудернацьких дідів бабця Ганна Митрикова, до якої він колись підбивав клинці й таки дечого добився. А коло неї… Коло неї походжав, як заморський султан, розкішний різнокольоровий півень з пишним гребенем, що притягав до себе очі, горів навіть на осінньому сонці.

Романа неначе вдарила блискавка, як то вже не раз із ним бувало в критичні хвилини. Він рушив до хвіртки.

– Здорова була, Ганнусю – сказав солодко, як міг. – Така файна, і зодягнута, як пава, мабуть, і в церкві сьоннє була…

– І тебе, Романе, зі святою неділею, – одказала Ганна. – Я і в церкву, аякже, ходила, ни то що деякі гріховодники, які хіба на Паску до Божого храму навідуються.

– Та ти ж у нас колись і в хорі співала, – нагадав Роман, знав-бо, чим змастити Ганнину душу.

– Ой, коли то було…

– Та твій голосок досі по селу чути, – мастив далі Роман. – І в моїх вухах як той соловейко сидить. Залетів колись і вилазити не хоче.

Ганна усміхнулася. Замріяно. Відлітала кудись далеко-далеко. Роман пождав, доки повернеться, й собі усміхнувся.

– Кажи вже, чого хоч’ . – Ганна глянула так, що Роман порадів. – Бачу, що в’юнком в’єшся і хвостом по воді