Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 11. Наречена

Альбрехт 

Дні повзли зі швидкістю равлика. Альбрехт не знаходив собі місця. Він намагався завантажити себе роботою, щоб відволіктися від поганих думок, але вечорами знов вони поверталися до нього.

Ярмарок закінчився, і Клара поїхала з батьками з Рамплура.

Взявши гітару, Альбрехт подався до озера. Він хотів навести лад у своїх думках.

Сівши на камінь, хлопець поставив гітару на коліно і, глянувши на небо, почав перебирати по струнах. З гітари полилася сумна мелодія. Альбрехт зітхнув… Так не може довго продовжуватися.

До цього часу підтвердилася звістка, що буде війна. Піти воювати? Але Альбрехт був не пристосований до війни. Він не любив насильства. Як і світ, у якому жив.

Його душа рвалася кудись далеко, вона долала час та простір. Вдаривши по струнах ще раз, Альбрехт тихо, щоб ніхто не почув, заспівав.

Я більше так не можу

І сили вже немає.

Розірваний світанок,

Знов втрачена любов.

І серце рве у грудях.

Була ти…

Тепер я, як в лещатах…

Альбрехт гнівно глянув на свої руки, а потім на ліс удалині. Пісня не йшла. 

Так боляче й так гірко

І сил уже немає.

Розгадана загадка.

Закреслений весь світ…

Закінчивши перебирати струни, Альбрехт поклав гітару поряд із собою на траву. Тільки зараз він помітив, що за три метри від нього стоїть рудоволоса  дівчина. На її плечі була накинута квітчаста хустка.

Зрозумівши, що її помітили, вона підійшла до Альбрехта та сіла поряд.

— Привіт, Альбрехте! Я не заважатиму?

— Привіт, Адалін! Ні, зостань ту так двуго, як хцеш, я уж іде[1]! — сказав Альбрехт, взявши до рук гітару.

— Я хтяла з тобою порозмовляти! — сказала дівчина, піднявши на нього сірі очі.

Альбрехт знову поклав на траву гітару. Ада була весела, життєрадісна дівчина. Вона любила вечірки з подругами, але була й гарною господаркою, це знали всі. 

Вони проговорили цілу годину. Альбрехт не помітив, як на небі з'явилися перші зірки. Подивившись на них, хлопець зітхнув. Він не міг дозволити собі перетворитися на ганчірку.

 — Ал, мені пора. Мати буде мене шукати. — мовила дівчина, вставши на ноги.

Альбрехт з цікавістю подивився на неї. Дівчина була на виданні, у неї був великий посаг. Але не це привабило юнака. Йому вперше за ці дні знову захотілося жити. Від друзів Альбрехт чув, що вона була таємно закохана у нього. Це тішило його.

— Ада! — хлопець підійшов до неї близько, що вони зустрілися поглядами. — Виходь за мене заміж!

Дівчина, почувши його слова, зніяковіло опустила очі.

— Жартуєш зе мнє? — почувся її тихий голосок.

— Ні, я говорю серйозно! Ти дуже гарна, а мені юж час одружуватися!

Ада так і залишилася стояти з опущеними віями. Щоки розчервонілися. Хустка спала з одного плеча й ось-ось могла впасти на землю. Ада цього навіть не помітила. Як тільки Альбрехт хотів поправити кустку, дівчина відсахнулася і кинулася до міста.

— Ти подумай! — крикнув їй услід Альбрехт.

— Добре! Я подумаю! — озирнувшись Ада  розсміялася. 

У Альбрехта від цієї зустрічі піднявся настрій. Нарешті він забуде Клару, матиме свою сім'ю, дітей! Це було правильне рішення.

 

[1] Ні, будь тут скільки хочеш, я вже йду (Аліський діалект) 

* * *

У суботу Альбрехта розбудив безперервний стукіт у двері. Мірта Шліман кілька хвилин тому пішла на базар за покупками, і Альбрехту довелося похапцем одягатися і бігти до вхідних дверей.

На ґанку він побачив Кірта з похідною сумкою. Він пропустив друга до будинку.

— Я прийшов попрощатися! Іде на во́йну! Треба ж комусь приструнити цих тварюк роенців.

Альбрехт засмучено глянув на нього.

— А як же Поліна?

— З нею було важче… Вона влаштувала скандал! Але потім відпустила. — Кірт важко зітхнув.

— Хай щастить! — побажав Альбрехт. Те що сказав друг ще не зовсім вклалося в голові. 

— І тобі, Ал! Чув, ти посватався до Адалін! Схвалюю! Шкода, на твоєму весіллі не погуляю! Але мам надеє побачити ваше децко. — Кірт весело розсміявся, побачивши, як змінилося обличчя друга. — Не барись там!

— Во́йна ж не буде тривати так двуго?! — зашарівся Альбрехт. Він не міг уявити себе у ролі батька.

— Зобачми! Ти наглядай за моєю Поліною! Їй не можна хвилюватися. Залишаю то́бі найдорожче. 

Поплескавши друга по плечу, він попрощався і вийшов за двері. Альбрехт знову лишився сам. Хлопець за свої вісімнадцять років жодного разу не бачив справжніх магів, але вже відчував до них неприязнь. Якби не вони Кірту не довелося йти на війну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍