Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

Я ще чую її голос, хоча сам вже нічого не сприймаю. Мої думки плутаються, бо все, що зараз має значення – це її близькість. Вона повернулася після дзвінка, сіла поряд, ніби нічого не сталося. Наче ми не зависли в тому моменті перед поцілунком. Але я знаю – вона теж відчуває напругу.

Краєм ока бачу, як Ніка затискає губу зубами, як злегка пересмикує плечима, ніби сама з собою бореться. Її рука опиняється поруч, надто близько. Я навіть відчуваю її тепло.

Мене розриває.

Я не можу просто взяти й забути про це. Але і піддатися бажанню – теж не варіант. Ні, так легко я не здамся. Вона теж має це відчути.

— То що там у твоєму серіалі? – мій голос звучить рівно, хоча всередині все кипить.

— А? – вона піднімає очі.

Вони трохи розфокусовані, ніби вона думала про щось зовсім інше. І я майже впевнений – про те ж, що й я.

— Я запитав, про що далі серіал? – нахиляюся ближче, ніби справді цікавлюся відповіддю, але насправді ловлю її реакцію.

Ніка кліпає, ковтає, але не відсувається.

— Ну… там головний герой… – вона заминається, відводить погляд.

Я ловлю її підборіддя пальцями й змушую повернутися до мене.

— Давай-давай, – мій голос стає нижчим. – Головний герой що?

Вона завмирає. І я бачу, як її дихання пришвидшується.

Я тримаю дистанцію. Не торкаюся її більше, ніж дозволено. Не заходжу далі, ніж можу. Але цього вже достатньо, щоб її очі потемніли.

— Іване… – вона тихо вимовляє моє ім’я.

А я з насолодою розтягую губи в легкій усмішці.

— Так?

Вона нічого не відповідає, тільки губи злегка тремтять. Я спостерігаю, як вона стискає пальці на подушці.

Я не цілуватиму її. Не зараз.

Але, чорт забирай, мені подобається спостерігати, як вона хоче цього так само, як і я.

Ніка

Я чую його голос, відчуваю його тепло, бачу, як він дивиться на мене – і це мене вбиває.

Цей чоловік свідомо грається зі мною.

Його голос низький, спокійний, але в ньому відчувається виклик. Він чекає. Чекає, коли я зроблю крок. Коли здамся.

Я не хочу здаватися.

Я не можу здаватися.

Його пальці торкаються мого підборіддя – легкий рух, але від нього по шкірі йде тремтіння.

— Давай, Ніко, – його губи ледь-ледь кривляться в усмішці. – Що там у серіалі?

Я не можу дихати.

Не можу думати.

Він чортів маніпулятор!

Знає, що робить. Знає, що я зараз на межі, що вся ця напруга між нами – це вже не просто електрика у повітрі, це грім, який ось-ось вибухне бурею.

— Головний герой… – мій голос звучить тихо, хрипло.

Але далі я не можу продовжувати. Бо він не відводить погляду, бо він наближається ще трохи, бо я відчуваю, як усе в мені стискається й розгоряється водночас.

Я хочу його.

Але я ненавиджу його за те, що він змушує мене це визнавати.

— Ну, кажи, – його губи майже біля мого вуха.

І я вибухаю.

— Годі вже, Іване! – я рвучко відсуваюся, зіскакую з ліжка, вказую на нього пальцем. – Граєшся, так?! Думаєш, що ти такий розумний? Думаєш, що можеш мене звести з розуму, а сам при цьому лишитися незворушним?!

Він піднімає брови, але виглядає не здивованим, а… задоволеним.

І це мене ще більше дратує.

— Ти не розумієш… – я підходжу ближче, махаю руками, намагаюся вкласти у слова все, що зараз відчуваю.

— Я розумію, – він перебиває мене. – Ще й як розумію.

І ось тоді я повністю втрачаю контроль.

— Та пішов ти!

І в ту ж секунду він різко хапає мене за зап’ястя, тягне до себе – і я падаю прямо на нього.

Його губи накривають мої в пристрасному, гарячому, вимогливому поцілунку.

І я здаюся.