Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 14

Аліса

Нічний спокій обволікає Фростгейт м’якою ковдрою тиші, і лише зрідка порушується дзюркотінням старого радіатора у моїй кімнаті. Я вже давно закінчила переписуватися з Солею, прочитала кілька глав книжки, яку прихопила з дому, вимкнула світло, але сон і не думає з’являтися.

Плутаючись у ковдрі, вже вдруге перевертаюсь на інший бік і намагаюся знайти зручну позу. Тиша так нав’язливо ріже вуха, що я чую навіть сопіння тата на першому поверсі — він знову заснув на дивані. Аж раптом... плюх! Щось м’яко стикається з моїм вікном.

Мене всю наче струмом пробиває. Спершу здається, що у шибку врізалася пташка. А, може, то ніяка не пташка? Що як прямо зараз до нас намагається залізти грабіжник? Красти тут особливо нічого, але ж він може не знати про це… Серце калатає, та пересилюючи страх, я все ж відкидаю ковдру і, ковзнувши ногами у капці, підходжу до вікна.

— Що за?.. — бурмочу, дивлячись вниз у напівтемряву двору.

Плюх! Слідом летить ще одна сніжка. Мене охоплює глухе обурення. Це що за жарти серед ночі?

І тоді бачу його. Олівера. Стоїть посеред двору, у спортивній куртці та дурнуватій шапці з бубоном, яка б ідеально пасувала до светра з оленем. А в руках тримає…  гігантську голову динозавра.

— Господи, ти що тут робиш? — у морозній тиші мій шепіт, здається, лунає надто голосно.

— Гадав, ти оціниш драматичний жест. 

На секунду я завмираю, намагаючись зрозуміти його логіку. Знаю, що спортсмени не вживають алкоголю, та водночас не вірю, що на тверезу голову можна вчиняти такі дурниці. 

— Олівере, це… що? Динозавр? — я починаю сміятися, хоч і намагаюся говорити пошепки. — Навіщо ти його приніс?!

Він здіймає погляд до неба, показуючи, що обурений моїм невіглаством. 

— Дракон! 

— Та ні. Це динозавр. 

— Ну… нехай технічно динозавр. Ці рептилії усі однієї породи, хіба ні?

— Ти приїхав о першій ночі, щоб дискутувати про спорідненість динозаврів та драконів? — я виглядаю з вікна, опираючись на підвіконня й з усіх сил стримуючи сміх.

— Ти ж сама сказала, що я маю здобути голову дракона. Я її здобув. Тепер справа за тобою, ти маєш — піти зі мною на побачення, й простежити, аби твій тато не спалив мені будинок, — його посмішка світліша за сніг довкола.

— Тобто, це твій спосіб запросити мене на побачення?

— Угу, — він киває, хитро примружуючись. — Я хочу піти на побачення із дівчиною, заради якої ризикував життям.

— Життям? Ну… судячи з твого одягу, найбільший ризик полягав у тому, щоб не замерзнути по дорозі сюди, — киваю я у бік його рум’янцю.

Олівер робить вигляд, що скривджений:

— Знаєш, недуже приємно, коли твої жертви не оцінюють належним чином.

Я хитаю головою, сміючись.

— Чекай там! Зараз вийду.

Пробираюся повз тата, накидую пуховик прямо поверх піжами, розуміючи, що ризикую відморозити собі дупу, але серце раптом стає таким теплим, що мороз уже й не здається мені таким страшним.

Тихенько відчиняю двері. Мороз щипає за щоки, але навіть холод не в силі зіпсувати цей момент. Олівер стоїть у дворі з тою самою головою дракона. Виглядає наче герой мильної опери у фінальній сцені. Тільки от його «принц-образ» ніяк не мечиться з червоним носом та ідіотською шапкою.

— Вітаю, принцесо. Цю перемогу здобуто заради вас, — він театрально робить крок до мене й простягає м’яку плюшеву голову динозавра.

— Це, звісно, не зовсім те, що я мала на увазі… — кажу, ледве стримуючи сміх, але приймаю трофей, щоб його старання не виглядали марними. 

Голова важка, із масивною щелепою й мультяшними очима з дірками замість зіниць. Я не знаю, куди її подіти. На сніг не покладеш, а у руках тримати незручно. Олівер спостерігає за мною з гордим виразом обличчя, ніби щойно виконав місію державної важливості.

— Дякую, звісно. Але що тепер із нею робити?

— Зберігай як доказ того, що я можу виконати все, що завгодно. Окрім, можливо, написання грамотного тексту, — додає він із нервовим усміхом і простягає мені конверт.

— А це що? — питаю, дістаючи складений папірець.

— Офіційне запрошення. Я старався, — він гладить шию і дивиться на мене так, наче я зараз маю розчулитися до сліз.

— Запрошення? — перепитую, але всередині вже тихо підсміююся.

Розгортаю аркуш, на якому нерівним почерком викарбувано щось неймовірне:

“Привіт, Аліса! Цим письмом я офіційно запрошую тебе на їжу. Давай зустрінемось у вихідні, якщо тобі підходить. У моїй компанії ніхто не буде скучно. Честь і обов’язок – виконувати твоє бажаня”

Я роблю надзусилля, щоб не вибухнути сміхом. Пробігаю текст ще раз, бо подібної ахінеї ще ніколи не читала. Стоп… а раптом і мої намагання говорити англійською звучать так само як його текст українською? О, сподіваюся, що це не так. 

— Довелося трохи підучити твою мову — його тон, сповнений самовдоволення, робить усе ще смішнішим.

— Як ти до такого додумався? — мої губи затремтіли, готові розпливтися у посмішку.

— Хотів зробити тобі приємно, — він ховає руки у кишені, гордо втягуючи повітря. — То… ти погодишся? — його очі ловлять кожен мій рух, а у погляді, за показною впевненістю, майорить реальне хвилювання.

— Хіба я можу не погодитися? Звісно, я піду з тобою на їжу. 

На його обличчі з’являється широка, щира посмішка.

— Чудово. Бо це не просто запрошення. Це домовленість… і тепер ми зобов’язані гарно провести час, — каже він, потираючи руки.

— Коли? — уточнюю.

— У суботу зможеш? 

— Так. 

Олівер відкашлюється, роблячи спробу повернути свою звичну впевненість, і каже:

— Тоді домовилися. Субота. Я… я ще напишу тобі.

— Тільки, будь ласка, не українською.

— Гаразд.

— І можна просто смс. 

— У мене досі немає твого номера.

— Точно… — я беру його мобільний, вводжу свій номер та зберігаю його серед контактів. — Тепер є. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍