Кетрін Сі - Дуже погана няня , Кетрін Сі

Глава 11. Гість проти ночі 

“...мої ноги боліли від бігу по асфальту босоніж, але я нарешті дісталася поліцейського відділку. Мене зустріла жінка, її здається звати Ліліан, вона приїжджала до нашого будинку, коли сусіди жалілися на шум. 

– Келі, ти чому тут? – Дивиться на мій зовнішній вигляд. – Що сталося? 

– Батько… там залишилася.. там Еріка.. 

– Келі, тобі треба заспокоїтися і сказати мені, що сталося. 

– Батько вбив Еріку! – Моє горло болить від того, що я дихала холодним повітрям, але я ігнорую біль. – Відправте туди патрульних.

– Ти впевнена в цьому? 

– Так, я на власні очі бачила кров… 

Мене трусить і поліцейська кутає мене у ковдру…” 

Жахливий початок ранку з нічного кошмару, що я проживала у своєму житті. Спочатку я здивувалася побачивши Адама у своєму ліжку, але потім до мене повернулися спогади про вчорашній вечір. Я сама попросила його залишитися зі мною. Ідіотка. Чим я тільки думала?

Вставши з ліжка я сходила до ванної кімнати, а коли вийшла, то Адам вже не спав. 

– Добрий ранок, – вітаюсь першою. 

– Він міг би бути добрим, якби ти не хотіла мене скинути з ліжка всю ніч. – Поправляє сорочку. – У мене все тіло болить тепер. 

– Мені вибачитися? 

– Було б чудово.

– Вибач. 

– Дуже не щирі вибачення, Келі. 

– Ти просив вибачитися, а не щиро вибачитися. – Дістаю з шафи свої речі. 

– І це ти називаєш мене придурком? Сама не краще! 

– В мене чудовий вчитель, – посміхаюсь. – А тепер вийди, я хочу змінити одяг. 

– Давай швидко, а то маємо ще обговорити умови роботи. 

Виходить з кімнати і я згадую про те, що Адам попросив мене працювати його помічницею, бо він довіряє мені. Здається я не погодилася вчора, тож ще є час відмовитися. Не дуже мені хочеться працювати на нього. Він грубий і має проблеми з психікою. 

Коли я спустилася на кухню, то Адам вже робив нам чай.

– Почуваєшся, як вдома? – Перевіряю, що він там зробив. 

– Ні, бо вдома мені не потрібно робити це самостійно. Тож я почуваюся, як у гостях. 

– Забула, що ти син Арчибальда Чандлера, вибачте Ваша світлість! 

– Келі, чому ти така зла на мене? 

– Зла? Я не зла. 

– Не бреши. 

Він дивиться на мене і я розумію, що він бачить більше моїх емоції, ніж я б хотіла, щоб він бачив. 

– Гаразд, я скажу. – Роблю глибокий вдих-видих. – Через тебе я знову бачу нічні кошмари. Через твої слова я постійно згадую своє минуле! Ти змусив мене згадати це все і я не можу пробачити тобі цього. 

– Мені шкода. Дуже шкода, – робить крок до мене. – Дозволь мені якось допомогти тобі. 

– Навіщо тобі допомагати мені? 

– Не знаю. Просто хочу, щоб тобі було не так боляче, як зараз. 

Дивлячись зараз на Адама, я вірю в його щирість. Все ж таки всередині нього ще є трохи людяності й щирості. 

– Давай пити чай, – змінюю тему. – Хочеш їсти? 

– Келі.. Так, хочу. 

Адам не хотів змінювати тему, це помітно, але дозволив мені це зробити. Після вчорашньої розмови на даху, я зрозуміла, що він також відчуває біль. Він хотів померти, бо йому було важко і боляче, але знайшов сили рухатися далі. Можливо саме через той переломний момент він і одягнув маску жорстокого придурка. 

Під час сніданку Адам розповів мені про мої майбутні обов'язки, графік роботи та про те, скільки я буду отримувати грошей за свою роботу. Спочатку я подумала, що він жартує, але його вираз обличчя говорив сам за себе. Адам був повністю серйозний. 

– А що за бізнес ти хочеш відкрити? 

– Власну виноробню. 

– Що? Навіщо? – Дивиться на годинник.

– Я б з радістю розповів тобі цікаву історію про бізнес батька, але якщо не вийду зараз, то запізнююся на важливу зустріч. 

– На такому цікавому моменті зупинив нашу розмову! – Адам одягає піджак. – Не соромно тобі? 

– Я потім тобі розкажу все, бо зараз я дійсно поспішаю. 

Йду хвостиком за Адамом до дверей. 

– Коли потім? 

– Не знаю… Ввечері, або може завтра. 

– Гаразд.

– Я напишу тобі, тож не думай ігнорувати мої повідомлення. 

– Я подумаю. – Виходить з будинку. 

– Подумай, – махає рукою на прощання і це виглядає кумедно, але я так само махаю йому у відповідь. 

Зачинивши двері за Адамом я попрямувала у ліжко. Хочу ще трохи поспати. 

“... гул поліцейських сирен ще довго лунав у моїй голові. Швидка забрала тіло Еріки, батька заарештували, а я залишилася одна. 

– Вона точна померла? ‐ Вкотре питаю у поліцейських. – Ви впевнені?

– Мені шкода, Келі, але це дійсно так. Еріка померла.

– Батька посадять? 

– Так. 

– А що буде зі мною? 

– Ми вже подзвонили твоїй бабусі, вона їде сюди. 

– Бабусі? 

Я ніколи не знала свою бабусю. Я чула, що вона жива, але ніколи не вірила в це. За дванадцять років ми ніколи не зустрічалися. Або ж тільки коли я була дуже маленькою…” 

Дзвінок у двері розбудив мене. Я спала дві години, а відчуття ніби хвилин десять. Ще один гучний дзвінок. Спускаюся на перший поверх і знову хочу дістати пістолет. 

– Келі! Келі, відчиняй! – Даніель. Я видихаю.

Відчиняю двері. 

– Що сталося? – Нахабно заходить до будинку. – Агов! Ти що собі дозволяєш?

Оглядає будинок і навіть не реагує на мене. 

– Де він? 

– Хто? – Йду в кухню. – Кого ти тут шукаєш? 

– Того козла, що тоді біля клубу був! 

– Адама? – Дивуюся. – Навіщо ти його шукаєш? 

– Навіщо?! Він ночував у твоєму будинку! 

Досі не розумію його претензії.

– Так, я його попросила. 

– Що?! Келі, ми розійшлися місяць тому, а ти вже.. ти з ним? 

– Що я з ним? 

– Ну… спала з ним? 

– Даніелю, от скажи, – підходжу до нього. – Що двоє дорослих людей можуть робити вночі разом?