Арундаті Рой - Бог Дрібниць

Йде на відправу — вальса танцює,

на сходах свище, так свище, що ах!

Глядачі почали озиратися.

— Тсс-с! — цитькали вони. — Тихо! Тсс-с!

А під наміткою у волоссі

вона ховає бігуді!

Якийсь голос лунав не з екрана. Він був чистий і добре тримав тон, прорізаючись крізь вентиляторне дзуміння й арахісове хрумтіння, якими повнилася темрява навколо. Серед публіки сиділа черниця. Голови оберталися на шиях, ніби корки у пляшках. Чорноволосі потилиці перетворювалися на вусаті і ротаті обличчя. Роти шипіли і по-акулячому шкірили зуби. Їх було багато. Як поштових марок на листівці.

— Тсс-с! — в один голос сичали вони. — Ану замовкни!

Співав Еста. Черниця з зачосом. Черниця на ім’я Елвіс-пелвіс. Нічого вдіяти з собою він не міг.

— Заберіть його звідси! — гаркнула, з’ясувавши, в чому річ, публіка.

Замовкнути або забратися. Забратися або замовкнути.

Публіка була велика, а Еста — малий, хоч і з квитками.

— Есто, ради Бога, замовкни! — люто прошепотіла Амму.

Тож Еста замовк. Роти і вуса відвернулися. Та якраз тоді пісня без попередження зазвучала знов, і Еста не витримав.

— Амму можна я вийду і доспіваю за дверима? — поспіхом запитав він, доки Амму не встигла його ляснути. — Повернуся після пісні.

— Але не сподівайся, що я буду ходити туди-сюди з тобою, — попередила Амму. — Тільки сором нам усім робиш.

Та Еста справді не міг нічого з собою вдіяти. Він підвівся і пішов. Повз сердиту Амму. Повз Рахель, яка уважно дивилася поміж колінами.

Повз Крихітку-кочамму. Повз публіку, яка знову мусила прибирати ноги. Хто-куди-то-туди-то-сюди. Над дверима світився червоними літерами напис: «ВИХІД». На вихід Еста й подався.

У вестибюлі чекали помаранчеві напої. Чекали й лимонні. Чекали й розм’яклі шоколадки. Й автомобільні дивани, оббиті штучною шкірою — яскраво-синьою, кольору електрик. І плакати «Невдовзі на екранах!».

Еста Самотній сів на оббитий штучною шкірою кольору електрик автомобільний диван у вестибюлі «Ярусу принцеси» в кіно «Абгілаш» і заспівав. Заспівав голосом черниці, чистим, наче кришталева вода.

Та як її тут затримати,

Щоб слухала все, що скажеш ти?

За буфетною стійкою прокинувся продавець, який, чекаючи на антракт, дрімав там на поставлених у ряд табуретах. Продерши заспані очі, він побачив Есту Самотнього у гостроносих бежевих штиблетах. І з розкуйовдженим зачосом. А тоді заходився витирати свою мармурову стійку ганчіркою невизначено брудного кольору. І чекати. Він чекав і витирав. Витирав і чекав. І спостерігав, як Еста співає.

На березі втримати хвилю?

Як учинила б Марія?

— Агов! Еда черукка![28] — гукнув продавець помаранчево-лимонної шипучки скрипучим, хрипким зі сну голосом. — Що це ти тут витворяєш?

— Як втримати промінчик у руках? — співав Еста.

— Агов! — знову гукнув продавець помаранчево-лимонної шипучки. — У мене зараз перерва. Ще трохи, і треба буде підніматися та працювати. І твої англійські пісеньки мені тут ні до чого. Припиняй!

Золотий годинник майже ховався у кучерявому волоссі, яке вкривало його руки. Золотий ланцюжок майже ховався у волоссі на грудях. Біла териленова сорочка була розстебнута аж до того місця, де починало випинатися черево.

Продавець шипучки скидався на не надто приязного обвішаного прикрасами ведмедя. Позаду нього були дзеркала, щоб люди, купуючи холодні напої і щось перекусити, могли кинути на себе оком. Поправити на голові зачіс чи пучок волосся. Дзеркала дивилися на Есту.

— Я міг би подати на тебе письмову скаргу, — сказав продавець шипучки Есті. — Як тобі таке, га? Хочеш письмову скаргу?

Еста покинув співати і підвівся, щоб повернутися до зали.

— Якщо вже я встав, — озвався знову продавець шипучки, — якщо вже ти не дав мені поспати у перерву, якщо вже ти мене потурбував, то хоча б ходи сюди і чогось випий. Бо якось це все неправильно.

У нього було неголене обличчя з обвислими щоками і подвійним підборіддям. Схожі на жовті фортеп’янові клавіші зуби не зводили погляду з малого Елвіса-пелвіса.

— Ні, дякую, — ввічливо відмовився Еста. — Мене чекають. І кишенькові гроші в мене закінчилися.

— Кишенько-ові? — протягнув продавець помаранчево-лимонної шипучки, а зуби його тим часом далі розглядали Есту. — Спочатку англійські пісеньки, тепер-от — кишенько-ові! Звідки ти такий узявся? З місяця звалився чи що?

Еста розвернувся, щоб іти.

— Хвилинку! — різко мовив продавець шипучки. — Хвилинку! — повторив він уже м’якшим тоном. — Я ж поставив тобі запитання, ні?

Його жовті зуби притягували, наче магніт. Вони дивилися, усміхалися, співали, пахли, рухалися. Просто заворожували.

— Я, здається, запитав, звідки ти, — сказав він, плетучи свою гидотну павутину.

— З Аєменема, — відповів Еста. — Я там живу. Моя бабуся має фабрику