Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

хвилюватися, – сказав інспектор Кредок. – Ви зробили цілком правильно, що прийшли до мене й про все розповіли. Я проведу необхідне розслідування, але мені здається надзвичайно ймовірним, що не існує ніякого зв’язку між жінкою, яка написала вам листа (і яка, певно, намагалася виманити у вас гроші), і жінкою, чиє тіло було знайдене в саркофазі.

Емма підвелася на ноги, зітхнувши з полегкістю.

– Я така рада, що розповіла вам про все. Ви поставилися до мене дуже люб’язно.

Кредок провів її до дверей.

Потім зателефонував сержантові-детективу Ветеролу:

– Бобе, я маю для тебе роботу. Піди за адресою 126, Елверс Кресент, будинок 10. Візьми із собою фотографії жінки, чий труп було знайдено в саркофазі Довгої комори в Резерфорд-Холі. Спробуй щось довідатися про жінку, яка назвала себе місіс Крекенторп – місіс Мартіною Крекенторп, яка або там жила, або приходила туди одержувати листи, скажімо, десь у проміжку часу від п’ятнадцятого грудня до кінця місяця.

– Слухаюся, сер.

Кредок зайнявся кількома іншими справами, які лежали в нього на столі й чекали на його увагу. Пополудні він пішов побачитися з театральним агентом, який був його другом. Нічого цікавого йому довідатися не вдалося.

Надвечір, коли він повернувся до свого офісу, то знайшов на своєму столі телеграму з Парижа.

«Названі вами подробиці можуть стосуватися Анни Стравинської з трупи «Марицкі-балет». Бажана ваша присутність. Десен, префектура».

Кредок із полегкістю зітхнув, і його обличчя проясніло.

Нарешті! Нарешті з’явився бодай якийсь слід і про історію з Мартіною Крекенторп можна буде забути… Він вирішив виїхати до Парижа вечірнім поромом.

Розділ тринадцятий

І

– Це дуже люб’язно з вашого боку, що ви мене запросили на чай, – сказала міс Марпл, звертаючись до Емми Крекенторп.

Міс Марпл здавалася надзвичайно пухнастою – достеменна картина лагідної старої леді. Вона просто сяяла, коли озирнулася навкруг себе – на Гарольда Крекенторпа в його добре скроєному темному костюмі, на Альфреда, який подавав їй сандвічі з чарівною усмішкою, на Седріка, що стояв біля каміна в пошарпаному твідовому піджаку, дивлячись на решту своєї родини похмурим поглядом.

– Ми дуже раді, що ви змогли прийти, – чемно сказала Емма.

Не було жодного натяку на сцену, яка відбулася в той день після ланчу, коли Емма раптом вигукнула:

– О Господи, геть забула, я ж сказала міс Люсі Айлесберроу, що вона може запросити свою стареньку тітку сьогодні до чаю.

– Як-небудь відкараскайся від неї, – брутальним тоном заявив Гарольд. – Нам треба багато чого обговорити. Чужі люди нам тут не потрібні.

– Нехай вона поп’є чай на кухні або десь-інде зі своєю племінницею, – запропонував Альфред.

– О, ні, так учинити я не можу, – твердо заперечила Емма. – Це було б грубо і вкрай нетактовно.

– Та нехай приходить, – сказав Седрік. – Ми зможемо трохи розпитати її про дорогоцінну Люсі. Щиро признаюся, я хотів би знати більше про цю дівчину. Я не певен, що довіряю їй. Занадто вона вже розумна.

– Вона має дуже добрі зв’язки й поводиться цілком природно, – заперечив Гарольд. – Я визнав за потрібне навести про неї деякі довідки. У таких випадках треба бути певним. Адже не кожна дівчина стане нишпорити повсюди й донишпорюється до того, що знаходить труп.

– Якби ми тільки знали, хто була ця клята жінка, – сказав Альфред.

Гарольд сердито додав:

– Мушу тобі сказати, Еммо, що ти, либонь, зсунулася з глузду, коли пішла до поліції й сказала, що мертва жінка, можливо, була французькою подругою Едмунда. Це переконає їх у тому, що вона прийшла сюди й хтось із нас, певно, задушив її.

– Облиш, Гарольде. Не перебільшуй.

– Гарольд має цілковиту рацію, – сказав Альфред. – Що на тебе найшло, я не розумію. У мене таке відчуття, ніби за мною стежать люди в цивільному, хоч би куди я пішов.

– Я сказав їй, щоб вона цього не робила, – промовив Седрік. – Але Квімпер сказав їй протилежне.

– Це його не стосується, – сердито кинув Гарольд. – Нехай би він займався своїми пігулками, порошками та здоров’ям нації.

– О, припиніть сваритися, – стомлено промовила Емма. – Я щиро рада, що ця старенька міс Як-там-її-звати прийде до нас на чай. Для нас буде добре мати тут когось незнайомого й не повертатися знову й знову до одного й того самого. Я мушу піти й трохи причепуритися.

Вона вийшла з кімнати.

– Ця Люсі Айлесберроу, – почав Гарольд і замовк. – Як сказав Седрік, досить дивно, чому вона стала нишпорити в коморі й відкрила саркофаг – ця робота була хіба що для Геркулеса. Можливо, нам треба вжити якихось заходів. Сьогодні під час ланчу вона поводилася якось агресивно…

– Залиш її мені, – сказав Альфред. – Я незабаром з’ясую, що там у неї на думці.

– Мене насамперед непокоїть, навіщо вона відкрила саркофаг.

– А може, насправді вона зовсім не Люсі Айлесберроу? – припустив Седрік.

– Але який їй сенс прикидатися кимось іншим? – спитав Гарольд, спохмурнівши. – О, прокляття!

Вони обмінялися стурбованими поглядами.

– А тут іще прийде до чаю та стара карга. Саме тоді, коли нам треба добре поміркувати.

– Ми все обговоримо пізніше, цього вечора, – сказав Альфред. – А поки що спробуймо витягти зі старої тітки якісь відомості про Люсі.

Отже, у належний час Люсі привела міс Марпл. Старенька вмостилася біля вогню й тепер усміхнулася Альфредові, коли він подав їй сандвічі, з тим схваленням, із яким вона завжди дивилася на вродливих чоловіків.

– Дякую, дуже дякую… Можна мені запитати, з чим вони?.. А, з яйцем і сардинами, так, це буде чудово. Боюся, у мене завжди розігрується апетит під час чаю. З віком, знаєте… Але пізно ввечері, звичайно, я з’їдаю лише щось дуже легеньке… Мені треба бути обережною. – Вона знову обернулася до господині. – Який у вас чудовий дім! І як багато в ньому гарних речей. Ось ця бронза, вона нагадує мені про речі, які мій батько купив на Паризькій виставці. А ці речі справді купив ваш дід? Вони виготовлені в класичному стилі, правда ж? Дуже симпатичні. Як чудово, що ваші брати перебувають недалеко від вас. Деякі родини геть розкидані. Хто в Індії, – хоч, думаю, з цим уже покінчено, – хто в Африці – кажуть, на її західному березі такий поганий клімат.

– Двоє з моїх братів живуть у Лондоні.

– Це дуже добре для вас.

– Але мій брат Седрік – художник, і він живе на Ібіці, на одному з Балеарських островів.

– Художники, вони дуже полюбляють острови, чи не так? – сказала міс Марпл. – Шопен – він жив на Мальорці, правда ж? Але він був композитор. Я мала на увазі, звичайно, Гогена. Яке сумне було в нього життя – я сказала б, він його загубив. Мені ніколи не подобалися картини з тубільними жінками, і, хоч я знаю, що ним дуже захоплюються, мені ніколи не був до смаку цей мертвотно-блідий гірчичний колір. Дивлячись на його картини, неможливо не дратуватися.

Вона подивилася на Седріка злегка несхвальним поглядом.

– Розкажіть нам, якою була Люсі в дитинстві, міс Марпл, – попросив Седрік.

Вона всміхнулася до нього, й обличчя в неї просяяло.

– Люсі завжди була розумницею, – сказала вона. – Атож, люба, була, а тепер мене не перебивай. Вона чудово