Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

знала арифметику. Пам’ятаю, одного разу різник обважив мене, коли я купувала в нього яловичину…

Міс Марпл по шию поринула в спогади про дитинство Люсі, а потім без переходу стала розповідати, як їй самій жилося в її селі.

Потік її пам’яті урвався з приходом Браєна та двох хлопчаків, брудних і мокрих після багатогодинних пошуків доказів убивства. Принесли чай, а разом із чаєм прийшов доктор Квімпер, який дещо підняв брови, після того як розглянувся навколо й відрекомендувався старій леді.

– Сподіваюся, погода погано не вплинула на здоров’я вашого батька, Еммо?

– О, ні, він лише почував себе трохи стомленим сьогодні пополудні.

– Либонь, уникає гостей, я думаю, – сказала міс Марпл із лукавою усмішкою. – Як це нагадує мені мого любого батька. «Ти знову накликала повний дім старушенцій? – бувало запитував він у моєї матері. – Накажи принести мій чай до мого кабінету». Він іноді був страшенно впертим, мій любий тато.

– Ви тільки не думайте… – почала Емма, але Седрік її урвав:

– Він завжди п’є чай у себе в кабінеті, коли приїжджають його дорогі сини. Психологічно це можна пояснити, правда ж, докторе?

Доктор Квімпер, який пожирав сандвічі та тістечко для кави з відвертою втіхою чоловіка, що зазвичай має дуже мало часу на приймання їжі, сказав:

– Психологія добра тоді, коли її залишають психологам. Лихо в тому, що сьогодні кожен вважає себе аматором-психологом. Мої пацієнти точно повідомляють мені, від яких комплексів та неврозів вони страждають, не чекаючи, поки я їм про це скажу. Дякую, Еммо, налийте мені ще одну філіжанку. Я сьогодні не мав часу, щоб з’їсти ланч.

– Життя лікаря – життя шляхетне й жертовне, – сказала міс Марпл. – Я завжди так думала.

– Навряд чи ви знали багатьох лікарів, – сказав доктор Квімпер. – Їх часто називають п’явками, і п’явками вони справді є. Сьогодні принаймні ми одержуємо платню, держава стежить за цим. Тепер нам немає потреби надсилати рахунки, знаючи, що ніхто їх не сплатить. Лихо в тому, що всі наші пацієнти сповнені рішучості витягти з держави все, що вони можуть, і ось вам результат: якщо мала Дженні двічі вночі кахикне або малий Томмі з’їсть двійко зелених яблук, то бідолашний лікар повинен навідати їх посеред ночі. Яке смачне тістечко, Еммо! Яка ви чудова куховарка!

– Це не я, а міс Айлесберроу.

– Ви готуєте не менш смачні тістечка, – вірнопіддано заявив Квімпер.

– Ви підете подивитися батька?

Емма підвелася на ноги, і лікар пішов за нею. Міс Марпл дивилася, як вони покинули кімнату.

– Міс Крекенторп – дуже віддана дочка, я бачу, – сказала вона.

– Я не можу собі уявити, як вона терпить цього старого скнару, – заявив Седрік, що не звик тримати свої думки при собі.

– Вона має тут зручний дім, і батько дуже прив’язаний до неї, – швидко зауважив Гарольд.

– Емма справді вважає, що з нею все гаразд, – сказав Седрік. – Вона народжена бути старою панною.

В очах міс Марпл зблиснула іскра, коли вона запитала:

– Ви справді так думаєте?

Гарольд швидко відповів:

– Мій брат застосував термін «стара панна» не в тому сенсі, щоб образити жінок із такою долею, міс Марпл.

– О, я анітрохи не образилася, – сказала міс Марпл. – Я лише висловила сумнів, чи має він рацію. Щодо мене, то я ніколи б не зробила висновку, що міс Крекенторп створена старою панною. Я думаю, вона належить до того типу жінок, які схильні одружитися пізно – і зробити свій шлюб дуже успішним.

– Вона має мало перспектив на це, живучи тут, – сказав Седрік. – Вона ніколи не зустрічається з чоловіками, з якими могла б одружитися.

Іскра в очах міс Марпл стала ще яскравішою, ніж звичайно.

– Завжди існують священики… і лікарі.

Погляд її лагідних і лукавих очей ковзнув по обличчях присутніх.

Було очевидно, вона запропонувала їм щось таке, про що вони ніколи не думали раніше й що зовсім не припало їм до вподоби.

Міс Марпл підвелася на ноги, впустивши на підлогу, коли підіймалася, кілька своїх вовняних шарфиків та сумочку.

Троє братів умить нахилилися, щоб підняти її речі.

– Дуже вам дякую, – проспівала міс Марпл. – О, так, підійміть і той мій маленький шарфик. Я хотіла б ще раз вам подякувати, що ви запросили мене сюди. Я намагалася уявити собі, який він, ваш дім, адже моя люба Люсі працює в ньому.

– Умови тут просто чудові – навіть жіночого трупа не бракує, – сказав Седрік.

– Седріку! – сердито вигукнув Гарольд.

Міс Марпл з усмішкою подивилася на Седріка.

– Ви знаєте, кого ви нагадуєте мені? Молодого Томаса Іда, сина менеджера нашого банку. Він дуже полюбляв приголомшувати людей. Це, звичайно, нікому не подобалося в банківських колах, тож він подався до Вест-Індії… Він повернувся додому, коли помер його батько, й успадкував чимало грошей. Вважайте, йому пощастило. Він завжди був більше схильний витрачати гроші, аніж заробляти їх.

ІІ

Люсі відвезла міс Марпл додому. Коли вона поверталася назад, то з темряви виступила постать і зупинилася у світлі фар саме тоді, коли вона наготувалася звернути в задню під’їзну алею. Чоловік підняв руку, і Люсі впізнала Альфреда Крекенторпа.

– Так ліпше, – сказав він, сідаючи в машину. – Бр-р-р, який холод! Я думав, мені хочеться зробити приємну прогулянку на свіжому повітрі. Але тепер мені перехотілося. Ви відвезли стару леді додому без зайвих пригод?

– Так. Вона дуже втішалася.

– Це було видно. Можна тільки дивом дивуватися, як полюбляють старі леді перебувати в товаристві, хоч би якому занудному. А правду кажучи, на світі немає нічого зануднішого, ніж Резерфорд-Хол. Два дні тут – це максимум того, що я годен витримати. Як ви витримуєте тут так довго, Люсі? Ви не проти, якщо я називатиму вас Люсі?

– Ні, звичайно. Мені тут не нудно. Хоч, звичайно, назовсім я тут не залишуся.

– Я спостерігав за вами – ви дуже мила дівчина, Люсі. Надто мила, щоб марнувати себе на приготування їжі та прибирання в домі.

– Дякую, але для мене ліпше готувати їжу та прибиратися, аніж нудитися, сидячи за конторським столом.

– Я теж не любитель канцелярської роботи. Але ж є й інші способи жити. Ви могли б, так би мовити, бути вільним художником.

– А я і є вільний художник.

– Не в такий спосіб. Я маю на увазі роботу на себе, застосовуючи свою тямку для того, аби оминати…

– Що оминати?

– Оминати перешкоди! Усі безглузді закони й правила, якими нас обплутано сьогодні. Можна вважати цікавим фактом, що їх завжди вдається оминути, якщо в тебе вистачить розуму. А розуму у вас вистачає. А тепер скажіть мені, вам моя думка подобається?

– Можливо.

Люсі завела машину до стайні.

– Боїтеся ризикувати?

– Мені треба знати більше.

– Повірте мені, моя люба дівчино, я міг би використати вас. Ви наділені властивістю, яка ціни не має. Ви вселяєте довіру.

– Ви хочете втягти мене в якісь махінації?

– Нічого такого ризикованого. Я хочу лише трошечки обминути закон – не більше. – Його пальці ковзнули вгору по її руці. – Ви надзвичайно приваблива дівчина, Люсі. Я хотів би мати вас своїм партнером.

– Ви мені лестите.

– Ви натякаєте на те, що нічого в мене не вийде? Поміркуйте