Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

німець, що на Оболоні продає справжні сири? Ні, радше це олень із мультфільму «Холодне серце». А ще були Свен Перший Вилобородий, Свен Годвінсон, Свен Крамер, Свен Ірвінд, Свен Дюре. Багато у світі було різних Свенів. Урешті-решт, Габінський завжди бажав мати друге ім’я. І якби воно в нього вже було, хай би тоді люди його звали Свеном. Це дуже проста, дуже хороша назва для простої людини. Тим більше для її підвиду «людина проста переселена».

Заходить, скажімо, до «Красивого і Корисного» Томас Вінтерберґ і каже: «А хто там між рядами йде з візочком цукру й картоплі? За рухами бачу, людина інтелігентна, освічена, проста, переселена, але ж у неї є власне ім’я?» — «А, — відповідають хором працівники «Карматауна» і всміхаються, — це ж наш Свен — північний олень, холодне серце, льодяні яйця, син Снігової Бджоли, коханки Рене Декарта, і Короля Першого Шубіна, старовинного вугільного монстра на прізвисько Добрий».

О, каже Вінтерберґ, yes, I see, тільки перекажіть йому, що рушницю, яку він сховав на пляжі у лісочку біля води, обов’язково хтось знайде, і з цього виникнуть великі проблеми. Люди Європи скажуть йому, що він терорист, і тоді краще було б йому вже стати котолупом та чехознавцем.

Свен Габінський тихо всміхається, під’їжджає на своєму візочку ближче до данського режисера і каже: я простий переселенець із візочком, але ось що я вам скажу, пане Вінтерберґ. Мене тут дехто запевняє, нібито я вбив чоловіка своєї колишньої коханки. А хтось, як-от мій власний розум, із цього сміється (і плаче), бо ясно, що такого не було, тому що ніколи не могло статися. Я не здатен убити не те що людину, а навіть пам’ять про неї. Про ті чували з самоварами й лаптями, про гармонь і матрьошки, про шахтарський кріпкий дух і фалос, що перестав стояти в забої, повному важкої чорної пилюки та безвихідності, про страхи й любов до синьоокої дівчинки, смішної і страшної водночас, можу сказати тільки одне: все це вигадала моя дивна нова проукраїнська пам'ять, а точніше, Гермес ібн Трисмегіст, старий кобзар, мудак і п’яниця. Краще нам усім буде забути про нього, вдати, що його не існує у всесвіті. Бо нічим іншим його до тями привести не можна.

Вінтерберґ бере в руки пляшку віскі прямо з поличок, що простягнулися у безкінечність від станції метро Мінська до станції метро Cardinal Lemoin, відкручує її, протягує Свену. Пий, хлопче, каже, вже весна, вже красна, із стріх вода капле. Молодому козакові мандрівочка пахне, погоджується Свен і робить довгий ковток, чистий, як сльоза. Потім мовчить хвилинку, роздивляється світло, що тече крізь великі вікна. Знову сміється.

А може, я й убив. Навіщо мені сперечатися. Може, і так, хоча я цього не пам’ятаю. З іншого боку, я ж не пам’ятаю не тільки це, а, скажімо, і битву Давида з Голіафом необрізаним. Та це, звичайно, не значить, що вона, ця велика битва, не відбулася. Вся історія людства, ця картопля і прекрасний цукор, ці родзинки і запашні апельсини, які кожному притомному переселенцю так нагадують абрикоси, свідки того, що він, цей великий двобій, відбувся насправді. Ну ясно ж, бо якби Ізраїль не переміг тоді, зараз у нас не залишилося б жодного шансу.

Чому ти так вважаєш, цікавиться Вінтерберґ. Та ясно чому. Вся справа в аналогіях. Голіаф, із роду велетнів-рефаїмів, мав майже три метри зросту. Справжній сибіряк, спецназ, важка піхота. А проти нього вийшов маленький такий Давид. Гречкосій і волопас. П’ять тисяч мір міді висіло на філістимському велетні, а Давид був одягнутий у щось таке, що йому побратими зібрали на власний кошт перед відправкою в зону дій, не визнаних війною. Саул, добрий полковник, мабуть, теж колишній афганець і майданівець, накинув на Давида американську броню, та вона виявилася занадто важкою для нашого хлопчика. Потягнула його до землі. Сів він на землю і каже: та ну його в сраку все. Візьму я дідівську пращу, мамину ляльку-мотанку і батьківський парабелум. Перед змаганням подивлюся кілька улюблених фільмів Федеріко Фелліні, почитаю Умберто Еко та вип’ю горнятко кави. І пішов він, і прийшов. І побачив Голіаф Давида, і засміявся. Каже, хто ти такий, з чим це ти вийшов проти мене? З тривіальною каменюкою та своїм смішним недолугим гнівом?

Ти йдеш на мене з мечем і списом та щитом, каже тоді Давид і дістає ляльку-мотанку з пазухи, а я йду на тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога військ Ізраїлевих. Сьогодні віддасть тебе Господь у руку мою (лялька-мотанка перетворюється на звіра чудесного з трьома очима та шістьма крилами), і я поб’ю тебе, і зніму з тебе голову твою, і віддам труп твій, падло розбещене, птаству небесному і земній звірині. Хай дізнається вся земля, що є Бог і є правда! Хай взнає громада Європейська, що не мечем та списом рятує Господь, бо це війна Господа! І Він віддасть вас у нашу руку.

Томас теж ковтає алкоголь, сідає на підлогу між кулінарним відділом та пабом поруч із Габою і замислюється. Усе це добре, друже, каже він, але як усе це пов’язано з рушницею на пляжі?

А так, відказує Габінський, що регулярно тут на третьому поверсі в ресторанах і забігайлівках, різноманітних крамницях і залах для актів, у невеличкому смішному зоопарку, біля тенісних столів і біля басейну з Фемідою постійно бачу я нібито вбитого мною хлопця разом з його теж давно неживими друзями. І хоча немає моєї Сосі, я бачу і її. Багатьох бачу тих, що їх уже немає поруч із нами. Не повинно бути. Але вони всі тут, усі поруч, усі в «Карматауні» небесному. Перебувають з нами. Їх багато, і вони веселі. Вони якось усі вижили, пане Вінтерберґ, ба більше, приїхали сюди, до мене, Свена Габрієля Габінського, людини чесної та обрізаної (хоч і не з власної волі), у це, бачить Бог, святе місто. А цього не може бути, бо це неправильно. Бо не для того вироблялися ці віскі й сири, домашній хліб і прекрасне іспанське вино, не для того будувалася оболонська ковзанка, щоб по ній ковзав той, хто повинен спокійно й зосереджено лежати у землі разом зі своїми самоварами.

Звичайно, до супермаркету заходить багато мертвих і багато живих, погоджується Вінтерберґ, зустрічаються тварини з обличчями людей і люди з обличчями тварин, але що поробиш. Такі часи. Згоден, киває Свен, такі часи. Але ж треба зайти до Петра Петракіса, розказати йому про зустріч