Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

—Де? — коротко спитала вона.

— Побився, — молодик відсьорбнув чаю. — Минулого вечора, біля пивнички «Чорний собака». З так званою «активною групою простолюду». Хотів зацікавити їх справжньою боротьбою. А вони всі злякались — і відмовились. Я трохи розлютився і сказав їм усе, що про них думаю... От лайно! — він скривився. — Гаразд, то дурниця.

— Дурень ти, Ніку, — зауважила Кіті. — Так ти нікого до нас не залучиш.

Нік набундючився:

—Ти б почула їхні балачки! Страшенні боягузи!

— Еге ж, боягузи! — підхопив Стенлі, ковтаючи чай.

— Чого ж вони бояться? — поцікавилася Енн.

— Чого завгодно: демонів, чарівників, куль-шпигунів, будь-якої магії, поліції, переслідувань... Усе марно!

— Що ж тут дивного, — зауважила Кіті. — Вони ж не мають наших переваг.

Нік хитнув головою:

— Хтозна? Вони навіть перевірити не хочуть! Я трохи натякнув на те, чим ми займаємось, — скажімо, про оту історію з килимарнею, — а вони принишкли, втупились у кухлі з пивом і мовчать. Сміливості — ось чого їм браіуєі

Він сердито брязнув чашкою об прилавок.

— От якби шеф повернувся, — мовив Фред. — Він би нам сказав, що робити.

Кіті знову вибухнула:

— Звичайно, ніхто не захоче, щоб його вплутували в такі справи, як ця пожежа в килимарні! Брудна, небезпечна робота, та й шкоди від неї більше простолюду, ніж чарівникам! У тім і річ, Ніку. Треба їм показати, що ми не просто влаштовуємо вибухи. Показати, що ми ведемо їх до....

— Тільки послухайте! — пирхнув Стенлі. — Яка добренька Кіті!

— Це ти послухай, гаденя...

Енн двічі грюкнула своєю чашкою об прилавок — так, що чашка аж тріснула, — і втупилась у вхідні двері. Молодь неквапом, не дивлячись у той бік, розійшлася по крамниці. Кіті стала за прилавок, Нік повернувся до комори, Фред знову підхопив коробку.

Двері крамнички відчинились, і всередину майнув худорлявий молодик у плащі, застібнутому на всі гудзики. Молодик відкинув каптур, відкривши копицю темного волосся, й з усмішкою підійшов до прилавка, де Кіті перебирала пробиті чеки.

— Добридень, — обізвалася Кіті. — Чим можу стати вам у пригоді?

— Доброго ранку, панночко, — молодик почухав носа. — Я з Міністерства державної безпеки. Дозвольте про дещо вас запитати.

Кіті поклала чеки на місце й уважно, щиро поглянула на молодика:

— Будь ласка!

Той усміхнувся ще ширше:

— Дякую. Ви, мабуть, уже читали про нещодавні прикрі події. Вибухи та інші терористичні акти...

—Авжеж, — погодилася Кіті.

— Внаслідок цих нападів, окрім збитків, завданих власності наших вельмишановних керівників, постраждало чимало невинного простолюду, — провадив молодик. — Ми повинні знайти злочинців, перш ніж вони встигнуть завдати нового удару.

— Звичайно, — кивнула Кіті.

— Ми просимо чесних громадян стежити за всім, що може виявитись підозрілим: якщо зненацька у вашому районі з’явиться хтось чужий, чи станеться щось страшне... Ви нічого такого не помічали, панночко?

Кіті замислилась:

— Важко сказати. Чужих тут завжди сила-силенна. Недалеко порт — і моряки тут, і торговці... Спробуй запам’ятай усіх!

—А чи не впадало вам в око щось незвичайне?

Кіті замислилась іще глибше:

— Боюся, що ні.

Усмішка молодика згасла:

— Якщо раптом щось помітите, звертайтеся до нас. За інформацію ми непогано платимо.

—Атож, атож!

Молодик ще раз пильно поглянув їй в обличчя й відвернувся. За мить він вислизнув надвір і подався до сусідньої крамниці. Кіті звернула увагу, що він забув накинути каптур, хоч надворі вже дощило як з відра.

З комор та кутків один за одним з’явились її приятелі. Кіті запитально поглянула на Енн і Фреда. Обоє вони були бліді й спітнілі.

— Як я зрозуміла, це не людина, — сухо промовила Кіті.

Фред кивнув. Енн додала:

—То була тварюка з головою жука, вся чорна, з червоними ріжками й вусами. Так розчепірила ці вуса, що мало не торкнулась тебе! Невже ти сама цього не бачиш?

— Це не належить до моїх талантів, — коротко відповіла Кіті.

— Вони оточують нас, — вирячивши очі, пробурмотів ніби сам до себе Нік. — Треба негайно щось робити, бо вони впіймають нас. Ще одна помилка...

—Думаю, в Гопкінса вже є план, — заспокоювала їх Енн. — З ним ми прорвемося. Ось побачите.

— Сподіваюся, — мовив Стенлі, буркнувши під ніс прокльон. — Шкода, що я не бачу так, як ти, Енн.

Енн скривила губи:

— Не дуже приємна ця річ. Гаразд, демон то чи не демон, а мені кортить подивитися, що за штучку я поцупила. Хто хоче піти зі мною до стайні? Так, надворі дощить, але ж це лише за два квартали звідси... — вона озирнулася.

— Червоні вуса... — Фред аж здригнувся. — Якби ви їх побачили! Ще й у бурих волосинках...

— Ми ледве врятувалися! — підхопив Стенлі. — Якщо ця тварюка підслухала нашу розмову..

—Ще одна помилка, й вони впіймають нас. Одна помилка...

— Замовкни вже, Ніку! — Кіті ляснула віком прилавка і рішуче попрямувала до дверей. Вона розуміла, що відчуває те саме, що її приятелі: страх істоти, загнаної в глухий кут. Такої днини, як тепер, коли без упину дощить, вони змушені безпорадно шукати прихистку в цій крамничці, а це лише посилює їхнє вічне відчуття страху та самоти. Вони відрізані від людного міста, де завжди можна загубитись у натовпі. Вони — наодинці з лютим, підступним, могутнім ворогом...

Це відчуття не було для Кіті новим. їй ніколи не щастило позбутися його — всі ці три довгі роки. З тієї пригоди в парку, коли світ для неї перекинувся догори ногами...

12

Минула принаймні година, перш ніж якийсь добродій, що гуляв із собакою, побачив на мості непритомні тіла й повідомив поліцію. Невдовзі приїхала «швидка», й Кіті з Якубом повезли геть з очей.

Кіті оговталася вже в машині. Десь далеко ніби увімкнулося світле віконце, і деякий час Кіті спостерігала, як воно поволі наближається з темряви. У віконці ворушились якісь фігурки, та розгледіти їх до ладу вона не могла. Вуха ніби хтось закоркував. Світло потрошку яскравішало — і нарешті повернулося цілком: вона розплющила очі. Водночас із цим, боляче різонувши по вухах, повернулися звуки.

Над дівчам схилилося жіноче обличчя:

— Не ворушися, будь ласка. Все гаразд.

— Що? Де?..

— Не розмовляй, будь ласка.

До Кіті