Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

чекай на розгул водяників. Минулого разу за такої негоди десять дворів обчистили. Ще й банди вовкулак затіяли черговий переділ території.

— А, пане Тюрин, вельми радий бачити, — Рапойто-Дубяго скривив кислу подобу посмішки і владно простягнув руку. Вони були в одному чині, але про жодну рівність не йшлося. На половині людей командували слідчі з людського відділу. «Дякуйте, що вас допустили», — говорили цікаві очі поліціянтів.

— Ви, мабуть, уже чули про нашого маніяка? — помічник поліцмейстера наголосив на останньому слові. — Це третя. Мадам Петроцька Жозефіна Марківна. Удова Петроцького Натана Федоровича. Служив в управлінні артилерії Київської воєнної округи. Жінка загинула сьогодні в ніч. Причина смерті — отруєння купоросною олією.

Рапойто-Дубяго штовхнув двері до спальні й різко зупинився на порозі. Тюрин відчув, як об його спину стукнувся Топчій.

Посеред напівтемної кімнати біліло розібране подружнє ложе. Пахло ладаном і вологими простирадлами. Портьєри щільно завішані. На тумбі — Біблія і портрет вусаня, перетягнутий траурною стрічкою. На ліжку з неприродно закинутою головою лежала гола молода жінка. Її бліду воскову шкіру густо вкривали криваві рубці. Ніби хтось скористався тілом, щоб залишити довге божевільне послання.

— Покоївка, як завжди, допомогла пані роздягтися і пішла до себе. Слідів злому чи наруги немає. Треба ще зачекати, що скаже пан лікар, але, швидше за все, як й інші, вона напилася купоросної олії. Смертельний опік внутрішніх органів. А потім цей божевільний розмалював її кислотою, як ярмаркову ляльку.

Тюрин і далі стовбичив у проході, очі сторожко вивчали обстановку. Він чув, як Топчій гучно втягує повітря. Запах людської крові. Як вовкулака, балакучий Парфентій міг до хвилини визначити, коли вона пролилася.

— Що скажете, шановний Олександре Петровичу? — ліва брова Рапойто-Дубяга вигнулася у глузливу дугу.

— Скажу, що бачу мертву людину і поліціянтів з відділу людських злочинів, і — навіщось — нас із Топчієм — огидних людиноподібних у царстві людей. Тож скажу, що ви нам не все розповідаєте.

Рапойто-Дубяго незадоволено хмикнув, зайшов досередини і трохи розсунув штори. До кімнати пробилося сіре світло. Дощило. Важкі краплі продовжували барабанити по склу. Під ногами щось хруснуло. Тюрин побачив, як заблищали скалки. Туалетне дзеркало виявилося вщент розбитим.

— Бачите? — Рапойто-Дубяго показав на постіль. — Цього разу жодних слідів сірчаної кислоти. Білизна, паркет, меблі — жодної краплини. У жінки обпечені тільки губи. Ніби вона сама випила отруту. А потім він її розмалював.

Жінка лежала на животі. Тюрин нахилився до обличчя і машинально відсахнувся. Очі були випалені купоросною олією, тобто сірчаною кислотою, шкіра на підборідді злізла, на простирадлі залишилася криваво-жовта плямка — трохи пекучої рідини вилилося з рота в останню мить.

— І що? — холодно запитав Тюрин. — Або тип дуже обережний, що властиво таким психам, або це не місце злочину. До чого тут людиноподібні?

— Я от теж гадав, що ні до чого, — скривився Рапойто-Дубяго. Вже думав, що справа його, а тепер доводиться передавати. — Хоча, як не кажи, що це упередження, жодне страшне вбивство не обходиться без вашого брата.

«У Межі нечисть за визначенням маніяки й убивці», — подумав Тюрин. Олександр Петрович зловив себе на думці, що віднедавна шукає виправдання для людиноподібних. Себе й інших хоче упевнити, що вид — не вирок. Люди подекуди не менш жорстокі вбивці.

Ще відтоді як почали знаходити обпечених жінок, Тюрин чекав на виклик. Що дивніший і жахливіший злочин, то пильніше шукають нечисть. Але Рапойто-Дубяго взяв справу собі. Наполіг, що підозрює людину. Бачив забагато злочинів людей, щоб у всьому відразу звинувачувати нечисть. «Але тут і його взяли сумніви», — подумав Тюрин і слідом за Рапойто-Дубягом вийшов у сусідню кімнату.

— Ну-с? — Рапойто-Дубяго втупив злі чорні очі в зарюмсану покоївку, що сиділа у кутку. — Повтори все, що сказала мені, цьому панові.

Повновида дівчина голосно висякалася, обережно глянула на начальника і перевела погляд на Тюрина. Людина чи відживлений, в очах покоївки читався однаковий страх перед представником влади.

— А я шо, пане, я їй-бо ні духом! Учора, як годиться, подала вечерю. Пані ще не схотіли їсти. Як горлиця, сьорбнули консомахи, глянули на порожній стілець пана — і в сльози! — покоївка і собі зайшлася плачем. — Помогла розібратися голубоньці, замкнула вхідні двері й пішла до себе… От вам хрест, замкнула! — покоївка і справді почала ревно хреститися. Обидва поліціянти залишилися незворушними. На їхньому рахунку було чимало покоївок, які самі впускали вбивць до господарів.

— Кажи далі, мила, — м’яко підштовхнув Тюрин.

— Я, прошу пана, під ранок до вітру схотіла. Вийшла в коридор і побачила, побачила… — покоївка обіруч затулила рота, її очі налилися жахом. На якусь мить Тюрин вирішив, що допит обірветься. Зрештою вона голосно видихнула і прошепотіла, — побачила покійного господаря. Він випірнув зі спальні пані, перетнув коридор, відчинив парадні двері й вийшов надвір.

— І уявіть, ця дурепа повернулася в ліжко, і лише коли і по обіді мадам не встала, забила на сполох. Думала, привид до покійної приходив, і вирішила дати господині натішитися. Ні, ви таке чули — натішитися? Тільки у нас можливий такий бедлам, — на обличчі Рапойто-Дубяга застигло мовчазне питання.

— Привиди безтілесні. Не здатні вбити, — відчув його думки Тюрин.

— Може, магія?

— «Глиняне лице»? Не схоже. Були б сліди, та й хто зараз, направду, це уміє? Хіба перелесник? Хоча щоб аж таке… Дуже на них не схоже, — Тюрин замислено потер шрам на скроні.

— Ну-с, як то кажуть, вам і карти в руки, — перебив людополіціянт, заклав щипку махорки в ніздрю і затягнув старомодний кисет. А потім, як здалося Тюрину, з надмірним полегшенням чхнув, аж здригнулася пальма у важкій дубовій діжці.

— І ще одне, не знаю, чи згодиться, — Рапойто-Дубяго розвернувся у дверях, — але ця ідіотка-покоївка сказала, що господар був якийсь не такий. Рудий чи що. А Петроцький був чорний як циган. Я з ним служив.

II

Весь ранок Тюрин перебирав справи. Вбитих жінок нічого не пов’язувало, були різні за віком, зовнішністю, соціальним статусом. Першу знайшли тринадцятого вересня. Акурат у день виходу нового циркуляру «Щодо прав і свобод людиноподібних», підписаного на честь трьохсотліття правлячої династії. Нечисть зобов’язали доводити свою потрібність — мати легальну роботу й постійне місце проживання. Особливо потворним чи шкідливим рекомендували переїжджати до Таврійської губернії.

З нагоди урочистих святкувань у Києві почали виловлювати злиднів та інших волоцюг. Разом з дрібними злочинцями їх мали етапувати до Криму. Офіційно це називалося «переселення для проведення меліоративних та інших робіт з перетворення краю на придатний для життя людей». Але всі знали, що їх просто викидають у дику, не пристосовану до життя