Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

__________

* Мене сумління не гризе анітрохи: учора я розповів Єлені про той збіг, що непокоїть мене над усе. «Як тільки тобі таке на думку спадає? — здивувалася вона. — Який зв’язок може бути між Монталовою смертю й загибеллю персонажа книжки, написаної тисячі років тому? Агов, схаменися! Ти часом не божеволієш? Монталова смерть — реальний факт, трагічний випадок. Смерть персонажа книжки, яку ти перекладаєш, — сута вигадка. Може, це знову якийсь ейдетичний засіб, прихований символ, бог його знає…» Єлена, як завжди, має рацію. Її приголомшливо практичний погляд на речі розбив би вщент найлогічніші висновки Геракла Понтора — нехай і вигаданий персонаж, він із кожним днем дедалі більше мені подобається і стає моїм улюбленим героєм, єдиним голосом, що надає цьому хаосу якийсь сенс. Але що тобі сказати, здивований читачу: раптом мені здалося вкрай важливим довідатися більше про Монтала і його самітницький триб життя. Я написав листа Арістідові, науковцю, який чи не найкраще його знав, і той не забарився відповісти: він прийме мене у себе вдома. Часом я запитую себе: чи не намагаюсь я наслідувати Геракла Понтора, проводячи власне розслідування?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Повідають, того дня сталося нечуване: через недбальство жерців із великої урни з приносами для Афіни Ніки[42] вихопилися сотні білих метеликів. Того ранку в теплому сяйві зимового афінського сонця все Місто заполонили щонайтендітніші світлясті мерехтливі крильця. Одні бачили, як метелики впурхнули до незаплямованого святилища Артеміди Бравронської[43], щоби злитися зі сніжно-білим мармуром богині; інші здивовано спостерігали, як довкола статуї Афіни Промахос[44] рухомі білі квіти тріпотять пелюстками, не падаючи додолу. Швидко множачись і не відчуваючи небезпеки, метелики напосіли на кам’яних дівчат, що без сторонньої допомоги (якої не потребували) підтримували стелю Ерехтейону[45]; опустилися на священну оливу, дарунок Афіни Егідодержавної; блискучим летом ринули зі схилів Акрополя й, наче невагоме військо, м’яко, а проте настирливо вдерлись у повсякденне життя афінян. Ніхто не чинив їм нічого, бо вони й були, вважай, нічим — клаптиками миготливого світла, немовби Ранок, кліпнувши легесенькими віями, зронив на Місто блискучий косметичний порошок. Тож метелики на очах у враженого люду безперешкодно попрямували незримим ефіром до Ареєвого храму, до Зевсової стої, до Толосу, Геліеї, Тесейону[46] й монументу Героїв, постійно сяючи, постійно в русі, затяті у своїй прозірчастій свободі. Наче дівчата-вітрогонки, поцілувавши на лету фризи громадських будівель, метелики обсіли дерева в садках, а тоді хуртовиною посипалися на траву й на рінь біля потічків. Собаки гавкали на них, не чинячи шкоди, як гавкають на примар чи вихори піску; коти відстрибували за каміння, сахаючись їхнього незбагненного лету, а воли з мулами здіймали важкі голови, щоб поглянути на них, але не почували смутку, бо ж не були здатні мріяти.

Урешті-решт метелики опустилися на людей і почали гинути.*

__________

* Це нісенітне нашестя (адже в історичних джерелах немає жодних свідчень, що Афіні Ніці приносили білих метеликів як дар) — найпевніше, ейдетичне: ідеї «лету» і «крил», присутні від початку розділу, порушують реалізм оповіді. Кінцевий образ, на мій погляд, — це подвиг, пов’язаний зі Стімфалійськими птахами, коли Геракл дістав наказ прогнати величезну зграю птахів, що спустошувала околиці Стімфалійського озера. Йому вдалося це зробити, здійнявши страшенний брязкіт бронзовими кимвалами. Однак чи помітив читач майстерно замасковану присутність «дівчини з лілією»? Скажи мені, читачу, прошу тебе: може, ти гадаєш, що це лише мої вигадки? Але ж ось і «білі квіти», і «дівчата» (каріатиди Ерехтейону), і такі ключові слова, як «допомога» («без сторонньої допомоги») і «небезпека» («не відчуваючи небезпеки»), що тісно пов’язані з цим образом!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Коли ополудні Геракл Понтор зайшов до свого садка, то побачив, що землю вкриває блискучий саван із мертвих метеликів. Утім, птаство, що гніздилося на карнизах або у верховітті сосен, уже заходилося поїдати їх своїми рухливими дзьобами. Одуди, зозулі, золотомушки, граки, припутні, ворони, солов’ї та щиглики, зосереджено схиливши голівки над смаколиком, наче художник над амфорою, повертали легкому моріжку зелений колір. Видовище було дивне, але Геракл не взяв це ні за добрий знак, ні за поганий, адже, поміж усього іншого, не вірив у знаки.

Коли він простував стежкою через сад, зненацька його увагу привернуло лопотіння крил праворуч. Полохаючи птахів, з-за дерев виринула згорблена темна постать.

— То ти тепер узяв собі за звичку ховатися й лякати людей? — усміхнувся Геракл.

— Ні, Геракле Понторе, клянуся Зевсовими гостродзьобими блискавками, — прорипів своїм старечим голосом Евмарх. — Але ти платиш мені за те, щоб я був непомітний і шпигував, не показуючись іншим на очі, хіба ні? Ось я й опанував це ремесло.

Шум зігнав птахів, ті перервали свою учту й злетіли: їхні невеличкі, зграбнесенькі тіла спалахнули в повітрі, а тоді ринули сторч додолу. Обидва чоловіки закліпали, осліплені сяйвом полуденного сонця в зеніті.*

__________

* Пташки в цьому розділі — такі самі ейдетичні, як і метелики, і тому тепер перетворюються в сонячні промені. Зауваж, читачу, що це не диво й не чари, а звичайний художній засіб, як-от зміна метрики у вірші.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Та страшна машкара, що в тебе за рабиню, показала на мигах, що тебе нема вдома, — сказав Евмарх, — тож я терпеливо чекав на тебе, щоб повідомити: моя праця дала деякі плоди…

— Ти зробив те, що я тобі звелів?

— Так, як твої руки роблять те, що велить їм думка. Учора ввечері я став тінню мого учня. Невтомний, я ходив за ним на безпечній віддалі, наче та яструбиця, що пильнує за першим летом своїх пташенят; я не спускав очей із його спини, поки він, минаючи людей, що юрмилися на вулицях, простував через усе Місто в товаристві свого друга Евнея, з яким зустрівся смеркома біля Зевсової стої. Вони не гуляли знічев’я, тямиш, про що я мовлю? Їхня летюча хода мала чітку мету. Але нехай Зевс Кронід прикує мене до скелі, наче Прометея, і накаже хижому птахові чорним дзьобом щодня виривати мені печінку, якщо я міг уявити собі, Геракле, таку дивну мету!.. З твоєї міни я бачу, що тобі вривається терпець… Не турбуйся, я вже