Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Обшукати мене, — я не став згадувати, що це їй майже вдалося.

Хлопець стенув плечима:

— Мене цікавить не Амулет, а Саймон Лавлейс. Він принизив мене, й за це я збираюся його знищити.

— Надмірна ненависть шкідлива, — зауважив я.

— Чому?

— Ну..

— Я відкрию тобі секрет, демоне, — провадив він. — За допомогою своєї магії я побачив, як Амулет Самарканда потрапив до Саймона Лавлейса[39]. Кілька місяців тому якийсь незнайомець — смаглявий, чорнобородий, закутаний у плащ — прийшов до Лавлейса вночі і приніс йому Амулет. А натомість одержав гроші. То була таємна зустріч.

Я зневажливо пирхнув:

— Ну то й що? Це звичай усіх чарівників — тобі годилося б це знати. Вони обожнюють усе таємне, навіть без потреби.

— Тут було дещо більше. Я бачив цс з їхніх очей — І Лавлейса, й незнайомця. Вони коїли щось незаконне, щось... А плащ того бороданя був заляпаний свіжою кров’ю.

— Що тут такого? Вбивства давно вже стали частиною гри. На себе поглянь: тобі ледве шість років, а ти вже палаєш помстою.

— Дванадцять.

— Яка різниця? Ні, тут нічого надзвичайного немає. А чолов’яга в закривавленому плащі, вочевидь, працює на якусь відому фірму. Погортай телефонний довідник, неодмінно її там знайдеш...

— Я хочу з’ясувати, хто він такий.

— Гм—м... Чорнобородий і в плащі? Ці прикмети звужують коло підозрюваних до якихось п’ятдесяти п’яти відсотків лондонських чарівників. Для цього треба лише виключити всіх жінок.

— Замовкни! — хлопчині, здається, почав уриватись терпець.

—А що таке? Здається, ми так мило розмовляємо...

— Я знаю, що Амулет Самарканда було вкрадено. Когось було вбито заради нього. Коли я з’ясую, кого саме вбили, то викрию Лавлейса й подивлюся, як його знищать. Я підкину Амулет — так, щоб підманити лиходія й водночас насторожити поліцію. Його спіймають на гарячому. Та спершу я хочу дізнатися все про нього й про те, що він замислює. Хочу довідатись про його таємниці, справи, друзів — про все! Мені треба розвідати, в кого Амулет перебував раніше, що там сталося й чому Лавлейс украв його. Тому я наказую тобі, Бартімеусе...

— Хвилинку! Ти нічого не забув?

— Чого саме?

— Того, що я тепер знаю твоє ім’я, маленький Натті! А отже, маю над тобою певну владу. Тепер усе не так просто, еге ж?

Хлопчина знову замислився.

— Тепер ти не заподієш мені шкоди так легко, — вів далі я. —

Це серйозно обмежує твою волю маневру. Спробуй чимось пожбурити в мене, і я відразу це відіб’ю.

— Я досі можу зв’язати тебе своєю волею. Ти й зараз мусиш слухатися моїх наказів.

— Це правда. Твої накази—умови, за якими я взагалі перебуваю в цьому світі. Я не можу порушити їх під страхом Полум’я Знищення[40]. Але я чудово можу дошкуляти тобі, водночас виконуючи твої ж накази. Що, скажімо, заважає мені, стежачи за Саймоном Лавлейсом, тим часом виказати тебе якомусь іншому чарівникові? Досі я цього не робив лише зі страху перед можливими наслідками. Але тепер мені нема чого боятися. Навіть якщо ти чітко заборониш мені доносити на тебе, я знайду інший спосіб завдати тобі халепи. Скажімо, згадаю твоє істинне ім’я в розмові з кимось із знайомих. Лиш уяви, що я можу накоїти, — й ти вже ніколи не зможеш заснути з переляку.

Безперечно, мені вдалося залякати його. Хлопчина закліпав, мовби шукаючи вади в моїх міркуваннях, та я був спокійний. Наказувати джинові, що знає твоє ім’я, це все одно, що кидати запалені сірники на фабриці феєрверків. Рано чи пізно неодмінно зіткнешся з наслідками. Найбільше, що міг зробити цей хлопчисько, — відпустити мене й сподіватися, що за його життя мене більше ніхто не викличе.

Так я думав. Та насправді цей жовтодзьоб виявився надзвичайно розумним і кмітливим.

— Ні, — поволі промовив він. — Я не зможу тебе зупинити, якщо ти захочеш мене зрадити. Але можу потурбуватися, щоб ти постраждав разом зі мною. Так, так... — він заходився порпатись у кишені своєї подертої куртки. — Де ж це вона... Ага! — у руці його з’явилася невеличка пом’ята бляшанка з написом «Міцний дідуган».

— Це ж тютюн! — вигукнув я. — Хіба ти не знаєш, що від куріння помирають?

— Там давно вже нема ніякого тютюну, — зіпнув хлопчисько. — Мій наставник зберігає в таких бляшанках ароматичні трави. Зараз тут розмарин.

Він трохи підняв вічко. За мить я відчув бридкі пахощі розмарину, і в мене стало дибки волосся. Деякі трави дуже шкідливі для самої нашої сутності, і розмарин—одна з таких рослин. Тому чарівники намагаються припасти його якомога більше[41].

— Я б на твоєму місці викинув цю гидоту й насипав доброго тютюнцю, — порадив я. — Все ж таки корисніше.

Хлопчина закрив бляшанку.

— Я збираюся дати тобі завдання, — мовив він. — Щойно ти підеш, я накладу закляття Нескінченного Ув’язнення. Воно прив’яже тебе до цієї бляшанки. Спрацює це закляття не відразу, а через місяць. Якщо тим часом — з будь-якою причини — я не скасую його, тебе затягне до цієї бляшанки, й ти сидітимеш у ній, аж поки її хто—небудь відкриє. Як тобі подобається така думка—просидіти кілька століть у бляшанці з розмарином? Колір обличчя в тебе буде просто чудовий.

— А ти метикуватий хлопчисько, — понуро промовив я.

— А якщо надумаєш пручатися, я сьогодні ж прив’яжу до бляшанки цеглину й кину її в Темзу. Отож не сподівайся, що тебе швидко визволять.

— Я й не сподіваюся.

Це була чистісінька правда. Так, я оптиміст, але не божевільний[42].

Хлопчисько дивився на мене з огидно—переможною усмішкою — так, ніби ми з ним бавилися на дитячому майданчику й він саме виграв мою найкращу кульку.

— Ну, Бартімеусе, — пирхнувши,