Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

з гілляк, падуть з коней у болото. Ще раз! Ще раз! Ще! Та незважаючи на те, ворог не подається. Пішо проти піших іде. Злазять із коней, формуються, наступають.

«Приціляйсь! Кулі щади! В груди мір» — гукає Мручко.

Ні одна куля даром не вилітає з дула. Драгуни, як колоди, в болото падуть, по них ступають другі, як по мості з тіл людських.

Всіх обхоплює бойове завзяття. Забувають про ввесь світ, не страшні їм ні рани, ні смерть, одного лиш хочуть — перемогти. Козаки — не даться, москалі — добути. Вперед, вперед! За царя, за отечество, за віру! — Наче б то з бузувірами бились.

«Приціляйсь!» — гукає Мручко.

«Сотнику!» — відповідає йому хтось тривожно. — Куль нема!»

Слово, якого Мручко одного тільки й боявся. І воно впало. Мусіло раз упасти. Він це знав… Куль нема… Нема куль… Кров бухнула до лоба. Гадав би ти: заллє… Куль нема… Руку в карман пустив. У нього ще є. І, мабуть, не в нього лиш одного, тільки що козаки нічого так не щадять у такій пригоді, як теперішня, як куль. І нічого так не бояться, як того менту, коли вистрілять останню. Але Мручко знає, що хай він лиш поділиться з товаришами, то зроблять це й інші.

Добув повну пригорщу й подав. «Поділіться!» І дійсно, за його приміром пішли й інші. Кулі є і далі стріляють. Бах-бах…

Боже! Коли тому кінець?

Ворог, як хвилі, пре. Що одна об берег розіб'ється, то друга напливає. Так раз-у-раз.

І знов той сам зловіщий шепіт: «Куль нема!»

Мручко ніж із пояса добув. Шахнув і гузик від контуша відрізав. Барилочка, якраз величини кулі, повна й важка. Відрізав другу, третю, усі. Набив, — стріляє. Другі те саме зробили.

А ворог вже їх ізліва заходить.

Мручко глянув. Небагато їх. Душ десятків два, не більше. «Пустити їх!» — шепнув до товариша і відставив десятьох щокращих рубак. «Як перебредуть, тоді з шаблями на них».

А сам вдає, буцім підступу московського не бачить. Шелестить шувар, плюскотить вода, крізь шувар світяться людські очі. Двадцять опішених драгунів кидається на Мручкову дружину.

Та ще вони й десять кроків не зробили, як посипалися на них козацькі шаблі.

Мигтять, блискають, тнуть. Голови, як маківки, злітають, груди розфалатують надвоє. Червониться Бог.

Сонце на правому березі сідає. Велике, гаряче, не золоте, червоне. Москалям приском просто в очі сипле, сліпить їх.

Певні були, що як зайдуть козаків з боку, так бій зараз таки й скінчиться. Вже й другий відділ за першим пустився і на такий самий кінець. Козаки від побитих драгунів фузії й мішки з кулями відбирають і бій розгортається наново.

Але Мручко все таки знає, що ради москві не дасть. їх, як сарани.

«Панове товариство! — кричить. — А нуте, хто з вас поранений, або втомлений, в кого порошниця пуста, шульгай у траву. Не відбігайте далеко, не більше, як гонів кількоро. Звечоріє, — кіньми доскочимо до вас, а там побачимо, що буде».

Зашелестів шувар, засичала осока, захвилювала трава, і втікаючі потонули в степу, як у морі. З козаками Мручко і шведів пустив. Сам з невеличким відділом остався.

Відстрілювався, поки тамті не відбігли далеко, а тоді й останніх пустив.

Зразу піших, а там і кількох на конях. Сам останній у сідло вскочив. Вечоріло. Сивий дим над берегом висів. Мовчазний, спокійний, як хмара, з якої вилетіли вже всі громи і тому бурі нема що боятися.

М оскалі гадали, що перемогли козаків.

Спокійно рушили з берега над ріку.

Та застали там тільки свої трупи і тяжко покалічених товаришів. З козаків ані сліду.

Лиш далеко крізь вечірню імлу кілька чорних сильвет майоріло. Ніби вітер вечірні тіні гнав.

Отямилися й пустились доганяти.

Мручко щасливо допав степу. Останні кулі пустив поза себе і потонув у високих травах.

Москалі не зважилися іти за ним.

Степ, як море, тим страшніший, що ніч, — темна, бо місяць ще не зараз зійде.

«Пугу! Пугу!» — козацький клич стривожив степову тишину ночі.

«Пугу! Пугу!» — стали відгукуватися далекі голоси.

«До мене! Я тут!» — гукав направо й наліво Мручко, поклепуючи коня по шиї. Московський кінь, але козацького хову, ніби розумів його; не іржав, тільки боками робив, бо притомився сильно. Мручко не жалував його, втікаючи перед москалями. Тепер він безпечний. Знав степ. Не раз і не два проходив туди, ще молодиком бувши. А пізніше також. Він тут як на своїм подвір'ї. А для москалів той самий степ — це зелена безодня, — скочиш і проковтне тебе, як муху пес. Та ще вночі, коли нічого не бачиш, лиш бурі вали кругом себе, що бушують і шумлять зловісно.

Мручкові люба та розмова в степу. Він буцім розуміє його. Знає, як трава шумить, коли більша ватага надходить, і як шелестить вона, коли наближається лиш один чоловік. Трава йому й погоду віщує й перед бурею остерігає, знає її знаки і прикмети. Він і степ — одно. Полюбилися змалку. І тепер цей степ притулив його до себе, як брата. І так йому тут добре і безпечно, як ніде. Нічого й нікого не боїться. Навіть утоми не чує, хоч півднини бився. Степове, свіже, пахуче повітря протверезило його, скріпило, викупало, як купіль солоамська.

«Пугу-пугу!» — вискакують голоси з трави і біжать до Мручка.

«Я тут! Я тут!» — відповідає вдоволено Мручко.

За хвилину сидить у гуртку товаришів недолі.

Стриножені коні пиркають і пасуться. Козаки й шведи лежать і відпочивають. Потрудилися нині.

«І за яку чортову матір напрацювався чоловік», — починає той самий запорожець, що про зерно пшениці балакав. Але йому перебивають. Якщо ти не піп, так не проповідуй! Козацьке діло війна, і кришка, а хто не хоче битися, хай іде в манастир молиться. «Тю? Або ми що, безмовна худобина, щоб спину наставляти під кнут? Наших братів на палях садовлять, а ми плакатимем, що драгунів побили? Так і битимем, хай не лізуть до нас».

«Якби так батьки наші не пустили були тих воєводів, що їх ще за старого Хмеля Москва на Україну прислала, то й тепер не лізли б москалі».

«Може б і Петро Петром не був».

«Гадаєш, ні? Ти лиш москалеві палець подай, так він за руку вхопить».

«Ой то-то».

«Знаю я їх. З ними дружи, а камінь за пазухою держи».

«Найкраще не дружити, бо вовк коневі не друг. З такої дружби і гусям сміх».

«Ви мені слова сказати не