Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

не б'ють, а все ж таки обштовхують гарненько і обдирають до сорочки. «Щасливі, мовляв, будьте, що не беремо вас у полон, бо ви не на своєму грунті».

Турки, вихопившися з московських рук, тікають зайцями в траву. Вони дійсно щасливі, що душу спасли.

Козаки все те бачать і чекають, коли стежа до них підійде. І чи підійде? Може, повернуть коней назад, бо й так забрели далеко… Не повертають. Ідуть. Обережно, поволеньки, очима кидають кругом.

Мручка руки сверблять.

«Приціляйся!» — кричить.

«В голову мір. Коней щади. Худобина невинна».

Козакам того й казати не треба, шведам також.

Кламцнули курки, блиск, гук, — і стежі нема. Лиш стривожені птиці над очеретами літають, лиш наполохані коні зриваються, кидають собою, скачуть, біжать, одні без їздців, другі їздців за собою волочать, тих, що ніг зі стремен вихопити не вспіли.

Козаки вискакують з корчів. Кілька гарних коней зловили, до трупів припадають.

«Тільки кулі й порох бери!» — гукає на них Мручко. «Більше нічого нам не треба».

І дійсно, козакам більше нічого не треба, бо й так їх переправа через Бог чекає, якщо у дальшій боротьбі не поляжуть. А що та дальша боротьба неминуча, це для всякого ясне, як божий день.

Хоч би Волконський серед гамору, який тепер кругом лунає, і не запримітив того, що тут сталося, то все-таки згодом побачить, що одна стежа не вернулась і пішле сильніший відділ у розшуки за нею.

Так воно і сталося.

Сонце звернуло з полудня, як горі понад Бог став посуватися московський більший відділ. Цілий батальйон.

Козаки за той час підкріпилися гарненько, бо було чим. Турки всячини довезли. На голод годі нарікати. І на спрагу також. Ракії й вина було більше, ніж треба. А тютюн…

«От гарний тютюн мають нехристи погані!» — хвалили собі козаки і мурликали під носом: «А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться».

Поївши, попивши та закуривши люльку, стали думати над суєтою мирською. Котрийсь і почав: «От і їхали собі москалики на конях, коники басували, їздці гордо розглядалися по світі, буцім він цілий тільки до них належить, а тепер, бач, лежать як гнилі колоди. Один кивок і нема чоловіка. А світ, як стояв, так і стоїть, тільки він уже не твій, а тих, що остались живими. Глупо як».

«Так Бог дав, видно, що так і треба», — відповідає йому сусід.

«Новину ти мені повів. Бог дав. А ти не чув, як Бог світ творив, а чорт псував?»

«Не доводилося, чути».

«Так я тобі скажу. Посадив Бог зерно пшениці, а чорт ратицею у землю затоптав. Гадав, зігниє зерно. А на весну, дивиться, пшениця гарно зійшла і сто зерен з одного дала».

«Так що?»

«Значиться, не на чортячому, а на Божому стало. Сотворив Бог коня, а чорт йому вуха натягнув і обскубав хвіст та ще голос попсував і вийшов осел».

«їй Богу, не знаю, до чого ти ведеш».

«А до того, бач, що Бог і українців создав і землю визначив їм гарну, плодючу, ростіть і розроджуйтесь щасливо!»

«І що?»

«Що? Аж ось і чорт прийшов, бороду чоловікові божому почепив, голову в плечі всадив, очі наскіс, скули наверх, злости в серце впустив і — вийшов москаль. І з тої пори між нами і ними ненависть і війна. А чого? їй Богу, не знаю. Сиділи б собі вони на своїй, а ми на своїй землі, було б добре. Як Бог приказав. Захищалися б вони від Азії, а ми від турків, чи від кого там і не гнівили б Бога та не радували б чортів. Ні, лізе москва до нас, що годі обігнатись, як ось і тепер. Але гадаю, що і з нами так, як з тою пшеницею буде».

«Що чорт ратицею в землю втоптав?»

«Еге ж. І нас так втоптують чорти у землю на те, щоб ми з весною ще краще розрослися».

«Можливо», — притакують йому.

Не інакше. Бо звідки і бралося б оце наше завзяття? Чи то нам треба було тут сидіти і смерті заглядати в очі? Чкурнули б собі, заки Волконський надтягнув і — поминай, як звали. Пересиділи б у траві до ночі, а тоді, кому хочеться на турецьку землю, перебрів би Бог, а кому ні, так заліз би в який бурдюг, чи де і сидів би, як борсук у норі. Ні. Щось тобі приказує: держись. Убивай других, бо тебе вб'ють. їй Богу, дивний цей світ».

Старий козак головою кивав. «Так воно, так. Чорт його батька зна, пощо ми тут засіли».

«Мручко казав», — підхопив котрийсь.

«Правда, Мручко казав». Мручко робився авторитетом.

Балакали, буцім ворог ще десь геть-геть. А він густою лавою підсувався до них.

«Як під Переволочною», — твердив Мручко.

«Цілком так. Не люблю двічі того самого робить. Братця! — гукав. — Лізе їх, як сарани. Шанують нас, пошануймо і ми їх. Добре мір, бо я не люблю калічити людей… При-ці-лись!»

Московська кіннота, під'їхавши на яких тисячу кроків, зупинилася; їздець поправився в сідлі, хто коня по шиї поклепав, хто приспособив спис, хто курок оглянув, або заложив новий кремінь, — чекали. Аж нараз команда і батальйон зірвався з місця, як тигр, що зачаївся був на свою жертву, а тепер кидається на неї.

Наскоком ішли.

Козаки чули, як постогнували коні і як їм у черевах хлюпотіло.

«Гур-ра!»

Припустили їх на віддаль стрілу і — ба-бах. Закурилися дими, скричали птахи, покотилася луна полями.

За опоною диму гоготіло: стони, верески, крики. Коні порскають, іржать, люди благають рятунку, ревуть; чути крик офіцерів, щоб формуватися в лаву.

По димах бачать вони, де ворог, та нелегко приступити до нього. Берег стрімкий, а там болото, комиші, осока, верболіз, і серед того дряговиння Мручко зі своїми засів… Бери його.

По стрілах міркують, що козаків мабуть небагато, на рівному полі може б в один мент дали їм раду, але тут?

Ніяково по гармату слати, бо ворог слабий, а порожніми руками та ще й зі стратами вертатися сором, а може, й кара. — Роби, що хоч! Офіцери нараджуються, але нічого мудрого придумати не можуть, лиш здорово кленуть. Коли б ті прокльони в Бога силу мали, то Мручко вже напевно не жив би.

А так він, як той скельний орел, або як дикий кіт, зором певним за рухами ворога стежить. Що який відділ рушить з берега, щоб козаків справа, або зліва зайти, дає знак,

гримлять самопали і москалі, як грушки