Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

розстроїлася. Тому не знає, чого саме хоче від ситуації, в якій опинилася.

Вийшовши з під’їзду нічим не прикметної багатоповерхівки в типовому міському «спальнику», молода жінка хотіла присісти на найближчу лавку. Та раптом передумала, рішучим жестом скинула з голови каптур зимової куртки, який закривав вуха, далі рукою в тонкій замшевій рукавичці витягла з сумочки мобільник. Згорнуту вчетверо газету, яка лежала там же, довелося тримати іншою рукою, але номер, який збиралася набирати жінка, вона не знала напам’ять.

Їй відповіли після четвертого гудка. Чоловічий голос, моложавий та діловитий.

— Слухаю.

— Добрий день… — вона глибоко вдихнула. — Здрастуйте…

— Слухаю вас.

— Це фірма «Сезам»?

— Фірма «Сезам», — підтвердили з того боку, і відразу ж додали: — Наш девіз: Сезам, відкрийся!

— Ну, ви двері відкриваєте?

— Замки будь-якої складності. Квартира, офіс, сейф, що у вас там об одинадцятій ранку?

— Квартира, — молода жінка озирнулася на двері під’їзду. — Ключі загубила. Інших нема.

— Та ясно, — почулося у відповідь. — Значить, двісті гривень…

— Чекайте, — перервала вона. — Я готова більше заплатити. Про гроші не йдеться, там людина помирає.

— Де? В квартирі?

— Ні. В лікарні. А в квартирі ліки. Мені дали ключі, аби я їх забрала та привезла. Розумієте, я працюю в соціальній службі… Людина самотня, старенька…

— От нічого не розумію! — тепер уже в голосі невидимого співбесідника чулися роздратовані нотки. — Старі люди, замкнені ліки, соціальні служби… Ви можете до ладу пояснити, в чому проблема?

— Я намагаюся це зробити! — тепер молода жінка вже не стримувала розпачу, та, викрикнувши в трубку, раптом засоромилася сама себе, зосередилася, далі заговорила спокійніше. — Мене звуть Ірина Сокирко, я працівник соціальної служби. Мого підопічного забрали в лікарню. Він у тяжкому стані, дав лікарю мій номер. Я повинна взяти з квартири хворого ліки. А ключі я загубила… Так сталося…

— Буває, — почулося у відповідь, швидше для підтримки розмови, ніж дійсно з розуміння ситуації. — Купіть ліки, в чому проблема?

— У тому, що їх відпускають лише за рецептом, — Ірина вирішила набратися терпіння. — Рецепт теж у квартирі. Замкнений. Ось я і прошу вас увійти в ситуацію та відчинити двері. За гроші, ви ж надаєте таку послугу…

— Дівчино, ми відчиняємо двері лише в тих випадках, якщо нас викликає власник квартири, — сказав чоловік, для чогось уточнивши: — Або — керівник офісу. Словом, треба довести, що людина, котра хоче потрапити в помешкання, справді має на це право. Ви, я так розумію, в квартирі, де зачинені ліки, не зареєстровані…

— Ви правильно все кажете, — відповіла Ірина, нервово глянувши на годинник. — Я сама винна, сама готова за це заплатити. За інших обставин я б навіть не подумала звертатися до вас чи іншої подібної фірми. Але зараз ситуація, погодьтеся, критична. Людина, за яку я відповідаю, може померти. Підтвердити, що ліки потрібні, вам можуть у лікарні…

— Так, стоп! — співрозмовнику ця розмова явно набридала. — Не треба ще сюди лікарів утягувати! За законом, навіть за правилами нашої роботи, ми не маємо права відчиняти чужі квартири, якщо майстра викликає не власник помешкання.

У тоні чоловіка Ірина все ж таки почула якийсь натяк. Чи це їй здалося?

— Але ж це за законом… Бувають же винятки з правил…

— Не знаю, не знаю…

— Послухайте! — Ірина перейшла в наступ. — Я заплачу удвічі більше! Я куплю новий замок, хороший, дорогий! Замок усе одно треба буде міняти! Я зайду в квартиру при вас, і нічого, крім ліків, не візьму! Там нема нічого більше, пенсіонер бідний, як церковна миша! Тільки виручіть мене, я вас дуже прошу!

На тому боці зависла пауза. Після короткого таймауту нарешті почулося:

— Ну, хіба як виняток… Тільки враховуючи критичність ситуації. Але відразу домовимося: в разі чого ви фірму не світите, бо ліцензію заберуть.

— Та домовимося, Господи Боже мій! — видихнула Ірина.

— Кажіть, куди їхати. І купуйте замок.

Видихнувши адресу та почувши, що майстер буде десь за годину, молода жінка полегшено зітхнула, швидко перехрестилася та провела найближчі сорок хвилин в одному з тутешніх кафе, котре виглядало на її смак пристойніше за решту. По замок не пішла — від самого початку він лежав у коробці, на дні її сумки.

Про це вона вже подбала.

Майстер наспів навіть трошки раніше — маякнув їй з дороги, озвавшись на отриманий в диспетчера номер телефону замовниці. А до під’їзду Ірина підійшла навіть одночасно із ним. Слюсар із «Сезаму» підкотив на старенькому джипі, виявився він невисоким чоловіком під сорок, неголеним, суворим, одягнутим у все сіре, проте з-під козирка кепки дивилися живі зацікавлені очі. Маючи певний досвід спілкування з мужчинами, Ірина навіть відзначила — цей універсальний слюсар кидає на неї оцінюючий погляд. «Ще чого не вистачало — зараз клеїти почне!», — майнула зовсім уже зайва думка, але сама вона мимоволі поправила волосся, обсмикнула куртку, підтягнула пасок, підкреслюючи талію.

— Це я до вас? — по-простецьки запитав слюсар.

— Сюди, сюди, — промовила вона, поспішно додавши: — Замок уже купила! Новий!

— Та пождіть ви з вашим замком, — буркнув неголений. — Тут же таке діло, мені пояснили… делікатне таке…

Він говорив, а Ірина вже помітила — з машини виходить ще один чоловік, молодший за першого, хоча й одягнений так само безбарвно. Вона все зрозуміла, і її охопив смуток:

— Все ясно з вами… Вас двоє?

— Так точно, — кивнув старший. — Я Стьопа, це — Володя. Напарник. А що вам ясно, шановна?

— Вирішили скористатися з ситуації і розкрутити бідну дівчину по повній. Ми ж обговорили з вашим… начальством чи хто там слухавку брав…

— Що ви там обговорили — ваші проблеми, — Степан повів плечима. — Давайте спочатку діло зробимо, а вже потім побачимо, хто тут кого розкручує. Куди?

Цього разу піднялися ліфтом. Неголений Степан відразу уважно оглянув двері, для чогось посвітив у замок ліхтариком із тонким промінчиком. Весь цей час Володя тримав напоготові чемоданчик з інструментами, мовчки виконуючи роль асистента. Не повертаючись, Степан сказав:

— Замок ваш дайте.

Зрозумівши, що це — до неї, Ірина поспіхом витягнула з сумочки картонну коробку з замком. Степан зважив його на долоні, промовив:

— Міняємо?

— Та міняємо, міняємо! — Ірині все це чомусь раптом перестало подобатись.

— Значить, ось як ви це робите, — проказав Степан, тепер уже — іншим тоном, із якого раптово зникли всі простецькі нотки.

— Що — «це»? — не зрозуміла Ірина.

— Ось це, — повернувшись до молодої жінки всім корпусом, Степан показав їй коробку. — Міняєте замки, не ламаючи дверей та без відома господарів. Якщо чесно, не думав, що моя версія так швидко спрацює. Мабуть, вам дуже не терпілося. Безкарність розбещує…