Дафна дю Мор'є - Птахи та інші оповідання

Він глянув на похмуре небо, відчув, як вітер шматує плечі.

— Ні, — сказав, — снігу не буде. Це чорна зима, не біла.

Весь цей час він шукав очима птахів: поглядав на живоплоти, на поля за ними, на лісок вище ферми, де звичайно збиралися граки й галки. Не бачив жодного.

Інші діти чекали на автобусній зупинці, закутані, в каптуриках, як Джилл; їхні обличчя зблідли і зіщулились від холоду.

Джилл побігла до них, вистрибуючи:

— Тато каже, що снігу ще не буде, — гукнула вона, — це чорна зима.

Про птахів не сказала нічого. Почала штовхатися і борюкатися з іншою дівчинкою. Знизу котив автобус. Нат побачив, як вона всіла туди, а потім повернувся і пішов назад до ферми. У нього був неробочий день, але він хотів упевнитися, що все гаразд. Корівник Джим грюкав на подвір’ї.

— Господар близько? — спитав Нат.

— На базар поїхав, — відповів Джим. — Таж вівторок, нє?

Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, — з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Тріґґ на кухні підспівує радіо.

— Ви вдома, місіс? — спитав Нат.

Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.

— Агов, містере Гокен, — сказала вона. — Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.

— Ми ще сьогодні радіо не вмикали, — відповів Нат. — Мали тяжку ніч.

— Діти похворіли?

— Ні.

Він не знав, як це пояснити. Тепер, у світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Тріґґ, але бачив у її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.

— То це були справжні птахи? — сказала вона, усміхаючись. — Із пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір, коли зачиняють паб?

— Місіс Тріґґ, — сказав він, — там п’ятдесят пташок — вільшанок, кропив’янок, інших — лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, ледь не видряпали очей малому Джонні.

Місіс Тріґґ недовірливо глянула на нього.

— Ну добре, — відповіла вона. — Думаю, що це погода їх пригнала. Залетіли до спальні й не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.

— Ні, — сказав Нат, — звичайні птахи, щодня таких бачу.

— Цікава річ, — промовила місіс Тріґґ, — справді дивно. Вам варто все це описати і запитати «Гардіан». Вони б якось це пояснили. Ну добре, мушу йти.

Вона кивнула, всміхнулась і пішла на кухню.

Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.

Джим стояв біля воріт.

— Не мали ви клопоту із птахами? — спитав Нат.

— З якими птахами?

— Звалилися на нас минулої ночі. Сила-силенна їх залетіла до дитячої спальні. Якісь шалені.

— Так? — Щоб якась думка дійшла до Джима, потрібно було багато часу. — Ніколи я не чув про шалених птахів, — нарешті сказав він. — От ручні бувають. Я сам бачив, як вони прилітали до вікон за крихтами.

— Ну, ті минулонічні птахи не були ручними.

— Ні? Певно, змерзли. Голодні. Ви їм крихт накидайте.

Виглядало, що Джим зацікавлений не більше від місіс Тріґґ. Нат подумав, що так само було з повітряними нальотами під час війни. Ніхто в цьому кінці країни не знав, що бачили і перетерпіли люди в Плімуті. Щоб щось зрозуміти, треба його пережити. Він пішов доріжкою назад і переступив через перелаз до котеджу. Застав дружину на кухні, з малим Джонні.

— Бачив когось? — спитала вона.

— Місіс Тріґґ і Джима, — відповів він. — Здається, вони мені не повірили. Хай там як, у них все гаразд.

— Ти б не міг прибрати птахів? — попросила дружина. — Не смію зайти туди без тебе, щоб застелити ліжка. Боюся.

— Тепер уже нічого боятися, — сказав Нат. — Вони ж мертві, так?

Він зайшов до кімнати з мішком і закинув туди стужавілі тільця, одне за одним. Атож, їх там було п’ятдесят, як є. Всі — звичайнісінькі птахи з живоплотів, жодної навіть завбільшки з дрозда. Мабуть, це переляк змусив їх так поводитися. Синички, кропив’янки — неймовірно, що їхні маленькі дзьобики з такою силою клювали вночі його обличчя та руки. Він забрав мішок до саду і постав перед новою проблемою: ґрунт надто тяжко було копати. Земля замерзла, а снігу не було. Нічого не було за ті кілька останніх годин, окрім східного вітру. Неприродно, дивно. Провісники погоди мали рацію: ця зміна мусить бути якось пов’язана з Полярним колом.

Здавалося, вітер пронизував його до кісток, доки він стояв із мішком, не знаючи, що робити. Бачив білі шапки піни на морі в затоці. Вирішив віднести птахів на берег і поховати їх там.

Коли він дійшов до пляжу попід мисом, то ледве міг утриматися на ногах, так сильно задув вітер. Боляче було дихати, і його голі руки посиніли. Не пам’ятав такого холоду — навіть за найсуворіших зим, які міг згадати. Був відплив. Нат із хрускотом пройшов по гальці до м’якшого піску, а потім, ставши спиною до вітру, каблуком викопав яму. Збирався скинути туди птахів, але тільки-но відкрив мішка, як вітер підхопив їх, поніс, наче вони знову летіли, та розкидав вздовж берега. Розметав, мов пір’я, — тіла п’ятдесяти захололих пташок. Щось у цьому видиві було потворне. Йому не сподобалось, як вітер вирвав мертвих птахів у нього з рук.

— Коли почнеться приплив, їх змиє, — потішив він себе.

Глянув на море, придивляючись до гребенястих зеленавих бурунів-гривачів. Вони стійма вставали, закручувалися і знову опадали. Оскільки ж це був відплив, ревіння долинало здалеку і видавалося слабшим, ніж під час припливу.

Тоді він побачив їх. Чайки. Гойдалися на морських хвилях.

Те, що йому на перший погляд здалося білими шапками піни, насправді були чайки. Сотні, тисячі, десятки тисяч… Здіймалися й опускалися разом із морськими хвилями, головами до вітру, наче могутній флот, що стоїть на якорі, чекаючи, поки підніметься вода. На схід, на захід — усюди чайки. Скільки сягало око, в щільному строю, шеренга за шеренгою. Якби море було спокійним, вони покрили б затоку, наче біла хмара: голова при голові, тіло до тіла. От тільки східний вітер, здіймаючи гривачі, заховав їх від берега.

Нат повернувся і пішов з пляжу, підіймаючись додому